Закрити
Шкільний словник літературознавчих термінів
30 Листопада 1999, 00:00 , Переглядів: 196673
FacebookTwitterLivejournal
Шкільний словник літературознавчих термінів Фото: http://semochko.com Шкільний словник літературознавчих термінів

Містить виклад найуживаніших термінів в шкільному курсі теорії літератури.

Від автора.

Любий читачу!
Цей словник - одна з перших спроба створення електронного шкільного словника з теорії літератури. Шкільного - тобто він мало знадобиться для прочитання академічних праць, але дуже стане у пригоді для розуміння підручників, посібників, і, певна річ, художніх творів, призначених для старшокласника. Словник зорієнтовано на 11-й клас, тому значна кількість статей у ньому стосується ХХ століття у світовій та українській літературі. Проте і попередні епохи знашли тут своє відображення та тлумачення. Певна річ, у словнику є далеко не все, проте докладнішу інформацію можна знайти у спеціалізованих виданнях. Тут же зібрано, класифіковано та доступно викладено найнеобхідніше.
Шукати потрібну статтю можеш за алфавітом або за покажчиком. Користуйся гіперпосиланнями. Деякі з них тлумачать терміни, деякі - розширюють наведене трактування.
Сподіваюся, він стане тобі у нагоді!

Алфавітний покажчик

А Б В Г Д Е Ж З І К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ч Ш

Покажчик статей

  "500" Авангардизм Автобіографізм Автор Алегорія Алітерація Аналітичність Античність Асонанс Асоціативність Аспанфут АУП Байка Балаган Балада Бароко Белетристика Бу-Ба-Бу Бурлеск Буфонада ВАПЛІТЕ Версифікація Вертеп Вітаїзм Водевіль Волюнтаризм Восьмидесятники ВУСПП "Гарт" Герой твору Гіпербола "Гроно" Гротеск Гуманізм Гумор Гумореска Дев’ятдесятники Декларативність Дисидентство "Ді-Пі" Драма Еволюційність характерів Екзистенціалізм Екзистенція Екзотизм Експресіонізм Елітарна література Еміграційна література Епітет Епопея Епос Есе Жанри Заангажованість "Західний вітер" Звуконаслідування Звукопис Ідеологія Ідейність літератури Імпресіонізм Індивідуальний стиль письменника Інтелектуалізм Інтертекстуальність Іронія Іронія історична Кіноповість Кларнетизм Класицизм Колаж Комедія Композиція Комункульт "Ланка" Лірика Ліричний герой Ліро-епос Літературна дискусія 1925-28 рр. Літературний напрям Літературна група Літературний процес Літота Магічний реалізм Маргінальність МАРС Масова література Масовізм Метафор "Митуса" Міф Міфологізм Модернізм "Молода муза" "Молодняк" "Музагет" МУР Народництво Неоавангардизм Неокласики Неонародництво Неореалізм Неоромантизм Неофольклоризм Ніцшеанство "Нова генерація" "Нова дегенерація" Новела Нью-Йоркська група Образ художній Оповідання ОУП "Слово" Пантеїзм Пафос Підтекст "Плуг" Повість Поема Порівняння Постмодернізм "Празька школа" Притчевість Проза Пролеткульт "Пропала грамота" Псевдомистецтво Психологізм Публіцистика Публіцистичність Реалізм Революційний романтизм Роди і жанри літератури "Розстріляне відродження" Роман Романтизм Сарказм Сатира Свобода творчості Сентименталізм Символізм Синекдоха Соцреалізм СПУ Стоїчність Строфіка Сюжет Творче угрупування Трагедія Трагічний оптимізм Традиції і новаторство Тропи Тропіка "Українська хата" Умовність зображення Усмішка Уособлення Фабула Фейлетон Фемінізм Філософічність Фольклор Фольклоризм Фоніка Фройдизм Футуризм "Химерна проза" Хроніка Художні засоби Художній метод Часопростір (хронотоп) "Червона фіра" Шістдесятники

"500"

Творча асоціація молодих письменників, згуртованих навколо видавництва "Смолоскип", яке проводить конкурси, відбори, публікує найкращі твори окремими збірками та в антологіях ("Молоде вино" 1994 і 1996 рр., "Тексти" 1995 р., "Іменник" 1997 р.). Очолює поет Максим Розумний.

нагору

Авангардизм

Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль вже вичерпав себе, а створені ним "канонічні зразки" перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує та викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму – деструктивна, його мета – "очищення шляху" для нового, що має прийти в мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає "хвилями", з часом, виконавши свою місію, зникає. З погляду історії літератури авангардизм ХХ століття вважають одним з відгалужень модернізму. Його риси бачимо в кубістів, експресіоністів, дадаїстів.

В українській літературі ХХ століття авангардизм виникав двічі: в 20-х роках, коли виникла потреба оновлення народницької літератури (пов’язаний з іменами поетів-футуристів М.Семенка, Г.Шкурупія) і в кінці 80-х – на початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні та зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи "Бу-Ба-Бу","Лу-Го-Сад", "Нова дегенерація").

нагору

Автобіографізм

Про автобіографізм твору говорять, коли його основою є події з життя самого письменника. Автобіографізм виявляється у кількох формах: автор може бути прототипом головного героя, сюжет твору чи окремі частини взяті з життя автора, або ж він є їх свідком. Зразками автобіографічних творів є "Художник" Т.Шевченка, "Волинь" У.Самчука, "Зачарована Десна" О.Довженка, "Московіада" Ю.Андруховича.

нагору

Автор

Особа, що створила певний художній (музичний, науковий чи якийсь інший) твір. Авторство фольклорних творів здебільшого невідоме, оскільки вони існують в народній свідомості та часто мають кілька варіантів, що виникли вже в процесі існування. Трапляються випадки, коли ім’я автора "загубилось у віках" ("Слово о полку Ігоревім") або ж автор свідомо його приховує (анонімні твори та підписані псевдонімами чи криптонімами). Звідси виникає проблема встановлення справжнього авторства.

нагору

Алегорія
Складний троп, двоплановість зображення, коли реальні особи, явища, події тощо приховуються під конкретними образами з відповідними асоціаціями до приховуваного.
Найпростіший приклад алегорії: Вовк та Ягня з відомої байки як втілення насильства можновладця і простої людини. Алегорія – основа байки і притчі.

У складнішому вигляді алегорія може приховувати глобальні явища (Рим і Греція в "Оргії" Лесі Українки – втілення Росії та України).

нагору

Алітерація
Див. Звукопис.

нагору

Аналітичність

Риса художнього твору, здебільшого великої прози (роман), коли автор не тільки моделює дійсність, а й намагається на рівні логіки проаналізувати події, з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки, дати пояснення. Аналітичність – одна з граней інтелектуалізму. Аналітичними є драми М.Куліша, роман В.Підмогильного "Місто", роман О.Гончара "Собор"

нагору

Античність

Історичні та культурні (зокрема, літературні) надбання давніх греків та римлян, що стали основою західної культури. Античність дала людству міфологію, Гомера, драматургію, поетів: Горація, Вергілія, Овідія, основи багатьох наук, започаткувала жанри комедії, трагедії, поеми, оди, елегії, сатири, епіграми тощо. Давні греки та римляни створили зразки гармонійної людської особистості. На спадщину античності орієнтувалися в епохи Відродження та Класицизму. В українській літературі до античності зверталися І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Л.Українка, неокласики, Л.Костенко.

нагору

Асонанс
Див. Звукопис.

нагору

Асоціативність

Художня характеристика твору, образи якого дібрано так, що їх прочитання не є однозначним, а викликає у кожного читача ряд власних взаємодоповнюваних асоціацій, що роблять твір багатогранним, "відкритим". Визначним майстром асоціативної поезії в українській літературі є Б.-І. Антонич, пізніше – Г.Чубай, В.Стус, поети-восьмидесятники.

нагору

Аспанфут

Асоціація панфутуристів, літературне угруповання, утворилося в Києві в 1921 р. на основі груп "Фламінго" та "Ударної групи поетів-футуристів". До складу входили: М.Семенко, Гео Шкурупій, Ю.Шпол, О.Слісаренко, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше – М.Бажан, Ю.Яновський та ін.). У творчості реалізували засади футуризму. У квітні-травні 1924 р. Аспанфут перетворено на Асоціацію Комуністичної культури (АСКК), пізніше – "Нова генерація".

нагору

АУП

Асоціація українських письменників, сучасна письменницька організація. Виникла в 1997 році як альтернатива Спілці письменників України. Об’єднує понад 100 письменників, здебільшого молодшого покоління. Президентом Асоціації обрано Ю.Покальчука, зараз її очолює Т.Федюк.

нагору

Байка
Невеликий, найчастіше віршований твір повчально-гумористичного чи сатиричного характеру. Людське життя в баці відтворюється через алегорію – в образах тварин, рослин, речей тощо.
Висновок байки іноді зрозумілий сам про собі, а іноді винесений в мораль (силу) на початку або наприкінці байки. Найчастіше пишеться байковим віршем – вільним ямбом, що надає їй динамічності, легкості.

Письменники використовують байки в умовах обмежень свободи творчості, говорячи правду натяками. Байка – один з найдавніший жанрів світової літератури. Найвидатнішим байкарем античності був Езоп. В українській літературі байки створювали Г.Сковорода, Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Л.Глібов, в ХХ столітті – М.Годованець, П.Глазовий.

нагору

Балаган

Первісне значення – тимчасовий дерев’яний театр в Україні та Росії XVIII-ХІХ століттях. Призначався для розважальних вистав: клоунади, інтермедії, блазнювання. В літературознавчому сенсі балаган – наявність в творі розкутого (аж до непристойного) висміювання та блазнювання. "Ба" в "Бу-Ба-Бу" і є Балаган, риси якого несуть багато творів групи ("Рекреації" Ю.Андруховича, "Eine Kleine Nachtmusik" О.Ірванця)

нагору

Балада

Жанр ліро-епічної поезії, зародився у Франції в ХІІ столітті, особливо популярний в епоху Романтизму. Ознаки балади: напружений сюжет на любовну тематику, часто на фоні неспокійної природи, наявність фантастики. До балади в ХІХ столітті зверталися романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, І.Вагилевич, ранній Т.Шевченко, Ю.Федькович. В ХХ столітті розширено тематичні межі балади, суттєво оновив жанр І.Драч, ввівши соціально-побутовий елемент, поєднавши його з романтичною піднесеністю та фантастикою.

нагору

Бароко

Напрям у європейському мистецтві та літературі XVII-XVIII століть. Ознаки бароко: ускладнена форма, поєднання релігійних та світських образів, ускладнена метафорика, алегоричність, символічність, "зашифрованість" змісту. В Україні бароко співпало з козацькою добою, тому отримало назву "козацьке бароко". Письменники українського бароко: Лазар Баранович, Іван Величковський, Касіян Сакович, літописці Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Особливий вплив на українську літературу справило "низове" бароко, з його бурлеском і травестією. Ці риси притаманні творчості І.Котляревського ("Енеїда"), П.Гулака-Артемовського та цілої групи другорядних письменників, відомої як "котляревщина". Еклектика бароко перегукується з еклектикою постмодернізму, вплив українського бароко помітно, зокрема, у творчості групи "Бу-Ба-Бу".

нагору

Белетристика

Див. Масова література

нагору

Бу-Ба-Бу

Літературне угруповання кінця 1980-х - початку 90-х років, перше і найбільш плідне серед подібних у літературному процесі того часу. До його складу входять Ю.Андрухович (нар. 1960 р.), О.Ірванець (нар. 1961 р.), В.Неборак (нар. 1961 р.). Утворене в 1985 році. Назва розшифровується як "Бурлеск-Балаган-Буфонада", які є програмними засадами їх творчості. Творчість "бубабістів" поєднує ознаки постмодернізму та неоавангардизму, вона є реакцією на руйнування імперії та виниклий у зв’язку з цим перелом суспільної свідомості. Головні ознаки: необароковість (еклектичність, поєднання непоєднуваного), карнавальність, іронія щодо зужитих цінностей радянської доби, звеличення сміху. З погляду жанрової різноманітності творчість "Бу-Ба-Бу представлена всіма трьома родами літератури і численними жанрами. Учасники продовжують творити і по сьогодні.

нагору

Бурлеск

Вид комічної літератури, головною ознакою якої є свідома невідповідність між змістом і формою (низьким стилем розповідається про високе і навпаки). Бурлеск органічно пов’язаний з народною сміховою культурою. Найчастіше використовується при пародіюванні. В українській літературі бурлеск походить з низового бароко, найширше його представлено у "Енеїді" І.Котляревського. В ХХ столітті бурлеск використовували авангардисти від М.Семенка і до "Бу-Ба-Бу", а також гумористи та сатирики Остап Вишня, Ю.Вухналь, В.Чечвянський.

нагору

Буфонада

Блазнювання, комедійна манера (здебільшого циркова та естрадна), що полягає в навмисному окарикатуренні персонажів і ситуацій, надмірному комізмі. В українській літературі буфонада має корені в низовому бароко її використовували І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’оненко, Т.Шевченко, І.Франко, Лесь Мартович, М.Куліш, група "Бу-Ба-Бу".

нагору

ВАПЛІТЕ

Вільна академія пролетарської літератури. Літературна група, існувала у Харкові в 1926-28 рр. Виникла навколо М.Хвильового внаслідок розпаду спілки "Гарт". Він же очолив групу. Пізніше "президентом" групи був М.Куліш. Ідейні засади: відмова від масовізму, орієнтація на модерну західну літературу, її високий естетичний рівень. Де-факто, ВАПЛІТЕ об’єднала майбутніх класиків української літератури першої половини ХХ ст. До складу входили: М.Хвильовий, О.Досвітній, Г.Епік, О.Довженко, М.Йогансен, М.Куліш, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський, М.Яловий та ін. Починаючи з 1926 р. група постійно піддається дискредитації та ідеологічним переслідуванням. 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск. Пізніше значна частина ваплітян була репресована, М.Хвильовий після арешту М.Ялового покінчив з собою.

нагору

Версифікація

Інша назва – віршування. Система організації поетичної мови, в основі якої лежить закономірне повторення певних мовних елементів. Залежить від особливостей культурно-історичної традиції певної національної мови. Розрізняється метрична (квантитативна) система віршування (базується на чергуванні довгих та коротких складів, характерна для античності), та квалітативну, в яку входять силабічна (основою є рівна кількість складів у віршовому рядку та пауза), тонічна (ґрунтується на смислових наголосах), силабо-тонічну (базується на чергуванні наголошених та ненаголошених складів). Українській літературі притаманна квалітативна система. Силабікою віршували поети бароко, практично вся нова поезія написана силабо-тонікою. Тонічні зразки є рідкістю. Фольклорне віршування виділяють в окрему систему, хоча воно найближче до силабічного вірша. Верлібр іноді вважають підвидом тонічного вірша. Окрім системи віршування, велику роль у версифікації відіграють тропіка, строфіка, фоніка.

нагору

Вертеп

Традиційна українська різдвяна вистава, що поєднувала релігійні (легенда про народження Христа) та світські (віншування господарів, соціальна сатира) елементи. Первісно вертеп був ляльковий у вигляді двоповерхової скриньки, на верхньому ярусі розігрувалися біблійні сцени, на нижньому – світські. Вертепна композиція твору – коли дія одночасно відбувається на кількох "поверхах" автономно один від одного, проте накладаючись змістом ("Патетична соната" М. Куліша).

нагору

Вітаїзм

Також – віталізм (від лат. vitalis – життєвий). Стильова течія початку ХХ ст., проявилася у кількох модерністських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму – вчення Ф.Ніцше про "діонісійське" (темне, інстинктивне) начало культури. В українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнищенність нації. Представлений творами М.Хвильового, Є.Маланюка, О.Ольжича, У.Самчука.

нагору

Водевіль

Невелика комедійна п’єса, основою якої є анекдотична подія, в якій динамічні діалоги чергуються з піснями і танцями. Виникла у Франції в XV-XVI ст., в українській літературі має власні джерела – барокові інтермедії. Автори часто вводять до водевілю елементи соціальної сатири. Відомі українські автори водевілів: І.Котляревський ("Москаль-чарівник"), О.Олесь ("По Мюлеру").

нагору

Волюнтаризм

В літературі - звеличення людської волі та сильного вольового індивіда як рушійної сили прогресу. Має початок у філософії Ф.Ніцше (ніцшеанстві), найяскравіше виразився у творах неоромантиків першої половини ХХ ст, зокрема "празької школи" (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга).

нагору

Восьмидесятники

Умовна назва "покоління" українських письменників 80-х років ХХ століття. До них належать: Ю.Буряк, В.Герасим’юк, О.Забужко, С.Короненко, Л.Таран, І.Римарук, І.Малкович та ін. Інша назва – "метафорична стильова течія", бо основою їх поетики і взагалі світорозуміння є метафора, умовність образів, поєднаних тонкою асоціацією.

нагору

ВУСПП

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Літературне угрупування, створене в 1927 р. за ініціативною Компартії для протистояння ВАПЛІТЕ, "неокласикам", МАРСу. У творчості пропагувала масовізм. До складу входили: Б.Коваленко, І.Микитенко, О.Корнійчук, В.Коряк, Іван Ле, П.Усенко. Загалом організація була не стільки творчою, скільки адміністративно-партійною. Існувала до 1932 р., ставши основою майбутньої Спілки радянських письменників України (пізніше – СПУ).

нагору

"Гарт"

Спілка пролетарських письменників. Літературна група, створена 1923 р. у Харкові. Очолював В.Еллан (Блакитний). Ідейні засади: приєднання до єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості.

До складу входили: В.Еллан, К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, І.Кулик, О.Копиленко, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий. У 1925 р. всередині групи почалися суперечки навколо орієнтації на "широкі маси" (по суті, масовізм), творення "пролетарської літератури". Внаслідок цього "Гарт" розпався, частина письменників на чолі з М.Хвильовим, які не поділяли поглядів "Гарту" утворили ВАПЛІТЕ, решта пізніше вступила до ВУСПП.

нагору

Герой твору

Інша назва – персонаж. Дійова особа в художньому творі, змальована широко і всебічно, у зв’язках із соціальним, національним та історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних героїв твору. Іноді героїв твору поділяють на позитивних і негативних, проте цей поділ є дуже умовним, особливо в сучасній літературі.

нагору

Гіпербола

Складний троп, художнє перебільшення для особливо точного розкриття явища: "А сліз? А крові? Напоїть всіх імператорів би стало… не ріки – море розлилось" (Т.Шевченко). Протилежним до гіперболи тропом є літота.

нагору

"Гроно"

Літературна група, утворена в Києві в 1920 р. за ініціативою В.Поліщука. До складу входили: В.Поліщук, П.Пилипович, Д.Загул, М.Терещенко, Гео Шкурупій, Г.Косинка, М.Любченко. "Гроно" відмежувалося від "пролеткульту" з його масовізмом та партійним диктатом творчості. У творчості дотримувалися власного методу, названого "спіралізм", що поєднував риси футуризму та імпресіонізму. Загалом ідейна платформа, як і сама група, були досить аморфними, проте пізніше його учасники стали членами груп, що орієнтувалися на "високе" мистецтво.

нагору

Гротеск

Переважно сатиричний художній прийом у мистецтві, зокрема у літературі, заснований на навмисній зміні дійсності за допомогою фантазії, поєднанні не поєднуваного в одному предметі: реального з фантастичним, страшного чи трагічного з комічним. Гротеск свідомо створює неприродний, перекручений світ, на відміну від фантастичного світу як умовно-реального. В українській літературі гротеск використовували І.Франко ("Ботокуди"), Т.Шевченко (елементи в поемі "Сон"), М.Бажан ("Гофмановa ніч"), Ю.Андрухович ("Московіада").

нагору

Гуманізм

Моральний принцип, що базується на вірі у безмежні можливості людини, її здатності до удосконалення, вимога її свободи та права на щастя. У вузькому значенні – людяність, любов до людини. Виник в епоху Відродження, в українській літературу прийшов у творах Г.Сковороди, пізніше проходив крізь творчість Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, Б.-І. Антонича, О.Ольжича, І.Багряного, У.Самчука.

нагору

Гумор

Різновид комічного, доброзичливий сміх з метою виправлення певних негативних рис об’єкта, не заперечуючи його цілком. У широкому сенсі – взагалі сміх, комічне. Гумор притаманний українському національному характеру, широко представлений у фольклорі.

Гумором забарвлені твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, С.Руданського, В.Самійленка, корифеїв театру, в ХХ ст. – Остапа Вишні, П.Глазового, Є.Дударя, О.Чорногуза, О.Ірванця.

нагору

Гумореска

Невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом. На відміну від сатиричних творів, жарти в гуморесці добрі та легкі. В українській літературі має джерела iз жартівливих жанрів фольклору. Відомі творці гуморесок: С.Руданський, В.Самійленко, В.Еллан, В.Чечвянський, Е.Козак, Остап Вишня, Д.Білоус, С.Олійник, Є.Дудар.

нагору

Дев’ятдесятники

Умовна назва покоління письменників, що творили в 90-ті роки ХХ ст., серед яких групи "Бу-Ба-Бу", "Червона Фіра", "Нова дегенерація", прозаїки В.Медвідь, Є.Пашковський, Ю.Іздрик, Т.Прохасько та багато інших. Творчість дев’ятдесятників синкретична, поєднує дві головні течії: орієнтацію на західноєвропейську культуру ("західники": Ю.Андрухович, О.Ірванець, М.Рябчук) і захист національної самобутності мистецтва ("грунтівці" В.Медвідь, Є.Пашковський, В.Герасим’юк). У ній поєднуються різні літературні методи: постмодернізм, неореалізм, неоавангардизм.

нагору

Декларативність

Характеристика художнього твору, коли в ньому прямо висуваються ("декларуються") певні ідеї, найчастіше соціально-політичного змісту. "Пік" декларативної літератури (в основному лірики) прийшовся на 20-30-ті рр. ХХ ст. (декларувалися комуністичні погляди: В.Еллан-Блакитний, В.Чумак), значна кількість таких творів є у митців "празької школи" (Є.Маланюк, О.Ольжич). У майстерному виконанні декларативність не шкодить художності, у посередньому – знищує його художню вартість, перетворюючи на агітку. Див. Заангажованість.

нагору

Дисидентство

Явище протесту проти політики партії інтелігенцією в СРСР 70-80-х рр. Дисиденти боролися за права людини і нації, за що нещадно переслідувалися режимом. До поетів-дисидентів належать В.Стус, І.Калинець, І.Світличний, Т.Мельничук, М.Горбаль та інші. Їх вірші написані переважно у в’язницях і таборах.

нагору

"Ді-Пі"

Від англ. абревіатури DP – "переміщені особи" – табори в Німеччині та Австрії для осіб, переміщених з СРСР після 2-ї світової війни. В цих таборах перебувала значна кількість української інтелігенції, тому виникло явище "літератури Ді-Пі" – нової хвилі еміграційної української літератури, в якій ставились питання України, української нації, її долі, шляху виживання як цілості. Багатьох митців-емігрантів об’єднував Мистецький Український Рух (МУР).

нагору

Драма

Один із трьох родів літератури, що відрізняється від епосу і лірики тим, що явища життя і характери героїв передаються не авторською розповіддю, а вчинками і розповідями їх самих, і призначений для сценічного втілення. Події у драмі показуються так, наче вони відбуваються зараз. Основою драматичного твору є гострий драматичний конфлікт – зіткнення протилежних сил та інтересів. Драма походить з давньої Греції, до нас дійшли численні античні трагедії та комедії. Основні жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма. Зовнішня композиція драматичних творів (архітектоніка) зумовлена потребою театральної постановки: твори ділять на дії та яви. У вузькому значенні – жанр драматургії, що поєднує риси трагедії і комедії, заснований на гострому конфлікті, відбиває напружену боротьбу і серйозні переживання персонажів, проте не має трагічної розв’язки.

В українській літературі драма має давні традиції з часів бароко, пізніше відомими драматургами були І.Котляревський, Г.Квітки-Основ’яненко, І.Карпенко-Карий, І.Франко, Леся Українка, М.Куліш, В.Винниченко, І.Кочерга, з сучасників – О.Ірванець, Я.Стельмах, Неда Неждана.

нагору

Еволюційність характерів

Характеристика твору, коли персонажі в ньому показані не статично як незмінні характери, а в процесі розвитку, еволюції. Зміна людського характеру під впливом різних обставин може стати ідеєю твору. Приклади бачимо в романістиці В.Підмогильного, У.Самчука, О.Гончара.

нагору

Екзистенціалізм

Філософська течія, сформувалася після 1-ї світової війни, "пік" популярності припав на 50-60-ті рр. ХХ ст. Справила значний вплив на літературу і літературознавство. Філософи-екзистенціалісти: С.К’єкрегор ("предтеча"), М.Хайдеггер, К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.

Ідеї неоднорідні, виділяється 2 течії: релігійна й атеїстична. Головні тези:

- буття абсурдне, позбавлене логіки, а його кінцевою метою так чи інакше є смерть. Отже, існування людини – це "буття для смерті";

- людина самотня в світі, "закинута" в нього, відчужена;

- головною цінністю є осмислене існування людини, перш за все в її власному світі (екзистенція). Воно є істинним буттям. Вводиться поняття "межової ситуації" – коли при наближенні смерті людина усвідомлює своє існування, відчуженість, цінність власного буття і хиткість зовнішнього світу, його засад.

Письменники-екзистенціалісти (окрім вже названих): Б.Віан, Ж.Ануй, В.Голдінг, Дж.Фаулз, Кобо Абе. В українській літературі проявився у творчості В.Підмогильного, І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука, поетів "Нью-Йоркської групи", В.Стуса.

нагору

Екзистенція

Осмислене, усвідомлене існування, перш за все у внутрішньому, духовному світі особистості. Ключовий термін теорії екзистенціалізму. Екзистенційні проблеми (буття, його сенсу, призначення людини) є ключовими для філософської та медитативної лірики. Екзистенція найчастіше розкривається у "межовій ситуації" (термін екзистенціалістів) – наближенні до смерті, ситуації рішучого вибору між життям і загибеллю. Зображення таких ситуацій, поведінка та роздуми героя в ній, вплив межового стану на подальшу долю героя – часті теми літератури всіх часів.

нагору

Екзотизм

Незвичайні для культури автора явища, які він вводить до твору. На тлі традиції вони привертають увагу читача своєю "незвичайністю", "свіжістю". Однак вони ефективні лише коли автор володіє чуттям міри. В українській літературі екзотику використовували Т.Шевченко (мотиви Середньої Азії), Леся Українка (східні мотиви), А.Кримський (арабські), М.Рильський, Ю.Клен (західні мотиви). В іншомовних літературах роль екзотики часто виконували українські реалії (М.Гоголь, А.Погорєльський, "українська школа" польських романтиків).

нагору

Експресіонізм

Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також вважається течією авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіонізму. Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій. Для експресіонізму характерні: загострена "нервова" емоційність, ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фрагментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто в творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність – і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність. Представники: Г.Тракль, Б.Брехт, М.Брод. В українській літературі – В.Стефаник (окремі риси), Ю.Клен, М.Хвильовий, М.Куліш.

нагору

Елітарна література

Художнє письменство, розраховане на витончене естетичне сприйняття, на інтелектуально освіченого читача, що вимагає значної обізнаності з надбаннями світової культури. Вона випереджає середній рівень духовного розвитку суспільства, задає високі зразки для наслідування. В розвитку літератури елітарність протистоїть масовості. Елітарна творчість є у багатьох письменників-класиків: Т.Шевченка (поезії останніх років), І.Франка (філософська лірика), Лесі Українки (драматургія), М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, М.Бажана, О.Ольжича, Є.Маланюка, Г.Чубая та ін. В ХХ ст. (особливо в другій половині) виявилася тенденція різкого розмежування елітарної модерної та масової літератури ("чтива"). Реакцією на цей процес став постмодернізм, коли в одному творі поєднуються "пласти", розраховані на масового читача і на елітарного.

нагору

Еміграційна література

Українська література, створена митцями, що виїхали за межі України. Це література міжвоєнної доби, перш за все "празька школа" (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Ю.Липа) і післявоєнна (МУР, Нью-Йоркська група, ОУП "Слово"). Останні 2 групи відрізняються тим, що багато митців виїхали за межі України дітьми і сформувалися як особистості вже в іншій культурі, дехто є емігрантами в другому поколінні, тому їх творчість є поетикою ближча до західної, ніж до української. Для всієї емігрантської літератури характерні мотиви "внутрішньої" України, роздуми про її минуле і майбутнє.

нагору

Епітет

Простий троп, художнє означення, прикметник, вжитий у переносному значенні для найточнішої характеристики явища ("довгорука ніч" – Г.Чубай). Виділяють фольклорні епітети, запозичені з народних пісень. Їх художня вартість – не в оригінальності, а у близькості до народної свідомості ("золоте сонце", "біле личенько").

нагору

Епопея

Над-жанр, поєднання великих епічних полотен (романів, циклів романів). Для епопеї характерний цілісний, створений автором світ (хронотоп), ряд спільних героїв(іноді дуже широкий).

Типовою епопеєю є трилогії Уласа Самчука "Волинь" та "Ост".

нагору

Епос

Один із трьох родів літератури, в якому зображується світ, зовнішній щодо письменника, події передаються як їх описи і розповіді про них, на відміну від емоційної експресивності лірики. Основна форма втілення – прозова. Корені має в фольклорі, зародився в античності (виклад спочатку був віршований), пізніше широко розвинувся у всіх літературах світу. Змістом епосу є оповідь, характеристиками – сюжет, фабула, персонажі, хронотоп. Жанри епосу: великі (епопея, роман), середні (повість), малі (новела, оповідання, байка, есе).

нагору

Есе

Невеликий за обсягом художній твір-роздум, що виражає авторські міркування з будь-якого приводу і має довільну композицію. Для есе характерною є логіка викладу, тому цей жанр є проміжним між художньою і науковою літературою. Серед відомих есеїстів: М.Монтень, Ф.Бекон, Р.Роллан, Б.Шоу, Ж.-П.Сартр, І.Еренбург, в українській літературі – В.Винниченко, Є.Маланюк, У.Самчук, Ю.Шерех. Існують змішані жанри повість-есе, роман-есе ("Романи Куліша" В.Петрова, "Тричі мені являлася любов..." Р.Горака).

нагору

Жанри

Див. Роди і жанри літератури

нагору

Заангажованість

Насиченість літератури пафосом суспільно-політичної, громадянської чи національної проблематики. Заангажованість літератури – прояв суспільної відповідальності митця за результати своєї творчості. Панівна в СРСР теорія партійності літератури призвела до крайнього ступеня заангажованості письменства, до продукування творів за попередньо розробленими ідеологічними зразками та нормами (соцреалізм). Це спричинило появу великої кількості малохудожніх творів – псевдолітератури. Див. також Ідейність літератури.

Заангажованість літератури зростає в період змагань поневолених народів за незалежність. Критики-народники (С.Єфремов та ін.) надавали заангажованості великого значення, протиставляючи її естетиці. Талановиті митці, зокрема, "празької школи" змогли поєднати заангажованість з високою художністю, давши приклад вдалого розв’язання проблеми.

нагору

"Західний вітер"

Літературне угруповання, створене в Тернополі в 1992 р. До складу входять: В.Махно (нар. 1964 р.), Б.Щавурський (нар. 1964 р.), В.Гайда (нар. 1970 р.), Г.Безкоровайний (нар. 1969 р.). У маніфесті (1994) лідер і найактивніший учасник групи В.Махно проголосив літературу самодостатньою цінністю.

нагору

Звуконаслідування

Див. Звукопис.

нагору

Звукопис

Вияв фоніки, створення звукового образу мовою. Виявляється як асонанс (повтор голосних: "О панно Інно" П.Тичини), алітерація (повтор приголосних: "…течуть ріки, кривавії ріки" Т.Шевченко), звуконаслідування (ономатопея) ("Чш-ш-ш, ведмеже вухо, ромен, волошка, конюшина, - ша!" – Л.Костенко).

нагору

Ідеологія

Система політичних, правових, морально-етичних, релігійних, естетичних поглядів, ідей, теоретичних засад. Вона виражає соціальні чи національні інтереси, розробляється професіоналами (вченими і партійними лідерами). Ідеологія є суб’єктивною. Від ідеології значною мірою залежить літературознавство. Література так чи інакше відбиває певну ідеологію (Див. Ідейність літератури).

нагору

Ідейність літератури

Існують різні думки з приводу ідейності літератури. За часів СРСР панувала теза про ідейність як вираження політичного та суспільного ідеалу автора в творі, найвищим виявом вважалася комуністична ідейність. Зараз ідейність визначається як одна з якостей літератури, зумовлена оцінним ставленням письменника до зображуваного у творах світу, внаслідок чого ідейність виражається як пафос, як естетична ідея.

нагору

Імпресіонізм

Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Завдання імпресіонізму – передати світ таким, яким його відчуває автор, відтворити мінливі відчуття та переживання. Первісно виник в малярстві (назва – від картини К.Моне "Імпресія. Схід сонця"), в літературі чіткої поетики не виробив, наближаючись то до натуралізму чи реалізму (в прозі), то до символізму (в поезії). Основні риси: уривчастий, фрагментарний суб’єктивний опис, багатий кольоро- та звукопис, передача різних внутрішніх станів автора.

Представники: брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, С.Цвейг. В українській літературі елементи імпресіонізму спостерігаємо у М.Коцюбинського, Г.Михайличенка, М.Хвильового.

нагору

Індивідуальний стиль письменника

Властивий письменнику неповторний прояв ознак його таланту в конкретних художніх творах. Вміщує стиль образотворення, тип мислення, слідування певному художньому напряму, особливості поетики та мови. Наприклад, індивідуальний стиль Олега Ольжича розкривається як поєднання неоромантизму та неокласицизму, стоїчність, трагічний оптимізм, чітка версифікація, високий стиль мови.

нагору

Інтелектуалізм

Перевага у творі чи творчості певного митця, групи інтелектуально-раціонального начала над емоційно-чуттєвим. Виявляться як схильність персонажів чи оповідача твору до роздумів, аналізу, у зверненні автора до жанрів притчі, медитації, філософської лірики, філософського роману тощо.

Інтелектуалізм притаманний творчості Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франко, Лесі Українки, М.Рильського, П.Тичини, М.Зерова, Є.Маланюка, О.Ольжича, Ліни Костенко, Б.Рубчака, В.Шевчука.

Див. Аналітичність.

нагору

Інтертекстуальність

Одна з рис поетики постмодернізму, коли у творі використовуються інші тексти або посилання на них з метою створення власного. Чужі тексти можуть комбінуватися, деформуватися, іронічно обіграватися відповідно до авторського задуму.

нагору

Іронія

Засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі.

В українській літературі іронію використовували Т.Шевченко, І.Франко, М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, Є.Дудар, Ю.Андрухович, О.Ірванець.

нагору

Іронія історична

Одна з прикмет постмодернізму: невіра у прогрес історії, в історичні міфи, створені ідеологією. Поява історичної іронії спричинена міфологізацією історії в ХХ столітті, протилежне витлумачення одних і тих же подій при зміні влади, також є одним з результатів зневіри в прогрес.

нагору

Кіноповість

Повість, написана як потенційний кіносценарій, з урахуванням специфіки кіно. Творцем і найкращим майстром кіноповісті в українській літературі є О.Довженко ("Україна в огні", "Зачарована Десна").

нагору

Кларнетизм

Термін Ю.Лавріненка та В.Барки на означення стилю раннього П.Тичини. Кларнетизм включає одушевленість життя, енергію світла, гармонію людини і Всесвіту, людини і Бога. Особливе місце займає музична стихія, завдяки якій П.Тичина досягнув синтезу мистецтв – мети всіх модерністів (поет поєднав поезію, музику і малярство).

нагору

Класицизм

Напрям у європейській літературі та мистецтві XVІІ – початку ХІХ ст. Класицисти орієнтувалися на художню спадщину античності, оголошену класичною, ідеальною, зразковою. Теоретичною базою класицизму була "Поетика" Аристотеля і філософія раціоналізму. Однією з головних ознак літератури була жорстка нормативність – існувала система правил, в межах якої мусив творити письменник (це була реакція на заплутаність і надмірне пишномовство бароко). Найгрунтовнішим формулюванням цих правил став трактат Буало "Мистецтво поетичне" (1674). Для драматургії проголошувався закон "трьох єдностей": єдність дії (головна дія не переривається епізодами, прямо з нею не пов’язаними), єдність часу (всі події твору повинні закінчуватися в одну добу) і єдність місця (місце дії не повинно змінюватися). Втім, навіть визнані майстри драми Класицизму (Расін, Корнель) не завжди дотримувалися всіх вимог.

Класицизму притаманний потяг до аристократизму, намагання підняти творчість над буденністю, зобразити ідеальних, "високих" героїв. Зворотнім боком цього прагнення стала штучність та "сухість" окремих творів. Важливою складовою теорії класицизму була ієрархія жанрів, найважливішими вважалися античні: трагедія, ода, епопея, байка. Найширше класицизм розвинувся у Франції в часи монархії Людовика ХІV.

Представники: П.Корнель, Ж.Расін, Ж.-Б.Мольєр, пані де Лафайєт, Ф.де Ларошфуко, Ж. де Лафонтен. В українській літературі не розвинувся, окремі елементи низового класицизму простежуємо у Ф.Прокоповича, І.Некрашевича, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка.

нагору

Колаж

Художній прийом, одна з пркимет постмодернізму, що полягає у поєднанні в творі різнорідних текстових фрагментів, в т.ч. і поза літературних, з оточуючої дійсності. В літературу прийшов з малярства. Вдало його використовував Г.Аполлінер, в українській літературі – І.Драч ("Дума про вчителя"), неоавангардисти (В.Цибулько, О.Ірванець).

нагору

Комедія

Драматичний твір, в якому через гумор та сатиру відображається смішне у житті, тому вона може мати як розважальний, так і викривальний характер. Виникла у давній Греції з веселих ігор на честь бога виноробства Діоніса. В давнину комедією називали будь-який твір зі щасливим закінченням.

В українській літературі комедії писали І.Котляревський ("Москаль-чарівник"), Г.Квітка-Основ'яненко ("Сватання на Гончарівці"), І.Карпенко-Карий ("Хазяїн", Сто тисяч"), М.Куліш ("Хулій Хурина", "Мина Мазайло").
Розрізняють комедію характерів, побудованій на зіткненнях смішних максималізованих характерів персонажів і комедію ситуацій, що базується на комічних поворотах сюжету, інтригах, збігах обставин.

нагору

Композиція

Побудова літературного твору, зумовлена змістом; розміщення і співвідношення його компонентів, порядок розгортання подій і розміщення персонажів. Композиція поєднує складові твору в художню та естетичну цілісність. Розрізняють зовнішню композицію (архітектоніку) – побудову твору, його розподіл на формальні частини (дії та яви у драмі; книги, розділи тощо у прозі; строфи у ліриці) і внутрішню – внутрішнє розташування "матеріалу" твору.

нагору

Комункульт

Комуністична культура, інша назва – пролеткульт ("пролетарська культура"), нове пролетарське мистецтво, яке намагалися створити більшовики в 20-30-х рр. Головні риси: масовізм (доступність творів будь-якому читачу, звернення до тем, близьких пролетаріату, тобто суспільним низам), радикальна відмова від надбань світової культури, особливо модернізму, функціональність літератури, крайня політична заангажованість і нетерпимість до інакших думок щодо мистецтва. Доволі точно це означив В.Маяковський: "…тот писатель, кто полезен… // в наши дни писатель тот, кто напишет марш и лозунг". Пізніше більшість норм комункульту ввійшли до канонів соцреалізму.

нагору

"Ланка"

Літературне угруповання, утворене в 1924 р. у Києві з АСПИСу (Асоціації письменників). У 1926 р. змінило назву на МАРС (Майстерня революційного слова) До складу входили: В.Підмогильний, М.Івченко, Б.Антонечко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка, Я.Качура, Є.Плужник та ін. У творчості відкидали партійне пристосуванство, масовізм, творили незалежну літературу. У 1929 р. об’єднання ліквідоване, учасники репресовані протягом 30-х рр.

нагору

Лірика

Один з трьох родів літератури, в якому через естетизовані почуття, переживання, думки людини передається життя і його сенс. Походить з античності, корені має у фольклорі. Головну роль у ліриці грають виражальні засоби, що створюють особливий ефект витонченої емоційної атмосфери – ліризму. Лірика може виражатися прозою (твори В.Стефаника, О.Довженка) та драмою ("Лісова пісня" Лесі Українки). Жанри лірики важко піддаються класифікації, виділяють окремі групи за призначенням: пісня, гімн, елегія, ідилія, ода, епіграма тощо. Виділяють групи лірики за основним змістом: інтимна або ж особиста, громадянська (політична), філософська, пейзажна. Проте цей поділ є умовним, оскільки найчастіше зміст синкретичний, окрім того, будь-яка лірика є особистою.

нагору

Ліричний герой

Особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці. Найчастіше виступає у першій особі ("Я"), проте не слід ототожнювати автора і його ліричного героя, останній є способом непрямої присутності автора в ліричному творі.

нагору

Ліро-епос

Своєрідне поєднання ознак лірики та епосу в одному творі, внаслідок чого утворюються нові сполуки. Від лірики зазвичай запозичується увага до естетизованих почуттів та переживань, від епосу – сюжет, система персонажів. Жанри ліро-епосу: балада, поема, байка, епіграма, роман у віршах. В українській літературі ліро-епос існує від доби романтизму.

нагору

Літературна дискусія 25-28 рр.

Публічне обговорення спірних питань про шлях розвитку української літератури в 20-х рр. ХХ ст. Виникла з потреби оновлення українського письменства, орієнтації на європейську класику, а також адекватної реакції на суспільні зміни, пізніше визначила головне питання: бути чи не бути українській літературі як самостійному мистецькому явищу. Сторонами дискусії були прихильники європейського напряму, зорієнтовані на класику та високий мистецький рівень, на чолі з М.Хвильовим, і "пролетарські" письменники та організації ("Плуг" на чолі з С.Пилипенком, "Гарт"), які орієнтувалися на масову літературу, намагалися творити "нове" пролетарське мистецтво, доступне всім, чим часто дискредитували мистецтво слова.

Розпочав дискусію М.Хвильовий 30 квітня 1925 року памфлетом "Про сатану в бочці...". Дискусія закінчилася фізичним знищенням її проєвропейських учасників, оскільки Москва побачила в ній загрозу імперії. Почалися звинувачення проти "націоналістів" та "ворогів народу", що переросли в репресії, а М.Хвильовий покінчив з собою.

нагору

Літературний напрям

Цілісна єдність літературних (ідейно-художніх) тенденцій, виявлених в ряді визначних творів приблизно одного й того ж часу. Літературний напрям визначають: - світоглядний фундамент, який породжує ідейні переконання, суспільні та моральні ідеали; - поетика (система "правил" творчості, особливостей стилю та композиції); - сукупність характерних мотивів, тем, ідей, образів; - сукупність художніх засобів, зумовлених поетикою, жанрова система. В межах одного літературного періоду можуть існувати кілька художніх напрямів. Стильові тенденції меншого масштабу називаються течіями.

нагору

Літературна група

Об’єднання письменників (найчастіше молодих), зазвичай одного покоління чи кілька молодших навколо "метра", які намагаються досягнути спільної поставленої мети, виявивши себе як творчу єдність. Слід відрізняти літературні групи від об’єднань професійних чи економічних, що не мають спільної мистецької програми. Поширеними літературні групи стали від початку ХХ ст. Особливо чисельними вони були в 20-х роках і на межі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. Зазвичай при досягненні учасниками творчої зрілості літературні групи розпадаються.

нагору

Літературний процес

Складний і суперечливий процес розвитку світової літератури. Поділяється на літературні періоди (епохи) – фрагменти літпроцесу, окреслені певними епохальними подіями, в межах яких панує певна літературна традиція. Літературний процес кожної національної літератури неповторний і може суттєво відрізнятися від світового (наприклад, в українській літературі не отримав значного розвитку класицизм, в російській - бароко). Кожен наступний період заперечує основу попереднього, створює свою, беручи в той же час кращі надбання попередників.

Приблизна схема світового літературного процесу: Античність – Готика – Ренесанс – БарокоКласицизмРомантизмРеалізмМодернізмПостмодернізм (два останні періоди є синкретичними, поєднують велику кількість різних напрямків). Вчені помітили, що філософська база літературних періодів чергується: раціоналізм (античність, ренесанс, класицизм, реалізм) – й інтуїтивізм, містика (готика, бароко, романтизм, модернізм).

нагору

Літота

Складний троп, художнє надмірне зменшення з метою особливо точного розкриття явища: "до села рукою подати". Протилежним до літоти тропом є гіпербола.

нагору

Магічний реалізм

Видозміна реалізму в ХХ столітті, якому притаманне поєднання реального та фантастичного, побутового та міфологічного. Найповніше виявлений в латиноамериканській літературі ("Сто років самотності" Г.Гарсіа Маркес, "Маїсові люди" М.-А.Астуріаса).

Багато рис міфологічного реалізму простежуються в українському "химерному романі" ("Зелені млини" В.Земляка, "Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця" О.Ільченка).

нагору

Маргінальність

Характеристика образу чи героя, що перебуває "на межі" між двома станами. Герой-маргінал зазвичай – виходець з нижчого класу, що намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О.де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В.Підмогильного "Місто" – вже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче "підкорити" місто, стати відомим письменником.

нагору

МАРС

Див. "Ланка".

нагору

Масова література

Інша назва – белетристика. Художня література, розрахована на масового читача, його середній рівень розвитку. Протиставляється елітарній літературі. Умовно белетристику можна поділити на високоякісну (П.Коельйо, Р.Бах, в українській літературі – "Тигролови" І.Багряного) і низькоякісну ("чтиво"). Головна функція масової літератури – розважальна, проте високоякісна здатна також піднімати важливі проблеми, ставити високі ідеали, покликати до наслідування, натомість "чтиво", що будується за простими схемами, відповідає на запити читача, а не формує їх.

нагору

Масовізм

Видозміна народництва, залучення до літератури i письменницької праці широких мас з "низів". Явище виникло у 1922 р., його розвивали літературні угруповання ВУСПП і "Плуг". Разом з позитивною просвітницькою роллю масовізм сприяв примітивізації літератури, оскільки письменником оголошувався кожен, хто кілька разів виступив у пресі, незалежно від художньої якості матеріалу. Вимога писати доступно для пролетарів також профанувала мистецтво слова, знижувала його естетичні ідеали.

нагору

Метафора

Складний троп, інакомовлення, розкриття суті одного явища через подібне ("синя одежа моря" – М.Коцюбинський. Тут синій колір морської води зіставляється з хвилями). В розмовній мові метафори вживаються рідко, натомість в художньому стилі і в промовах є одним із головних художніх засобів.

нагору

"Митуса"

Літературне угруповання. Виникло у Львові в 1922 р., об’єднувало навколо однойменного літературно-мистецького журналу здебільшого колишніх січових стрільців. До складу входили Р.Купчинський, В.Бобринський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк. Творчість групи – українська видозміна символізму.

нагору

Міф

Первісне пояснення системи світу, розповідь про його створення богами та героями. Міф як первісне світобачення був основою пояснення всіх навколишніх явищ і дій. Залишки міфології залишилися у фольклорі, обрядодійствах, народній психології, окремі риси можуть виявлятися в літературі (міфологізм).

нагору

Міфологізм

Вияв міфу в художніх творах. Може виявлятися як на рівні опрацювання міфологічних мотивів (наприклад, мотив мандрів і пригод героя, що має виконати певне завдання), так і на рівні введення в текст первісних схем світобачення (світ, життя як боротьба між темрявою і світлом, весною і зимою тощо, людина як продукт діяльності світлого і темного начал).

В сучасній літературі міфологізм знаходимо в романістиці магічного реалізму Латинської Америки (Г.-Г.Маркес, Х.Гастуріас), в українській літературі – у "химерній прозі". Яскрава міфологічність притаманна поезії Б.-І. Антонича, І.Драча, І.Калинця, М.Воробйова.

нагору

Модернізм

Загальна назва сукупності літературних тенденцій нереалістичного характеру на межі ХІХ-ХХ ст. Головні ознаки:

- перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним;

- вищість таланту і мистецтва від утилітарних суспільства;

- вищим знанням вважалася не наука, а поезія, краса, що здатна проникати в глибини буття;

- звільнення мистецтва від практичних цілей ("мистецтво для мистецтва") та від жорстких канонів.

Модернізм виник у Франції, пов’язаний з іменами Ш.Бодлера, А.Рембо, П.Верлена, Е.Верхарна, М.Метерлінка, В.Брюсова, О.Блока, Р.-М.Рільке. В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх європейських течій. Українські модерністи: поети "Молодої музи" (П.Карманський, В.Пачовський, О.Луцький), "Української хати" (М.Вороний, О.Олесь, М.Євшан, Г.Чупринка).

Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. В межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангардизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.

нагору

"Молода муза"

Літературне угруповання, що діяло у Львові в 1906-09 рр. До нього належали В.Бирчак, П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький, В.Пачовський, С.Чернецький, С.Твердохліб. Митці "Молодої музи" орієнтувалися на модерністські принципи європейської літератури, перевагу естетичного над соціальним, заперечували надмірну заангажованість письменства. Близькою до ідей "Молодої музи" була група "Української хати".

нагору

"Молодняк"

Літературне угруповання молодих письменників під опікою комсомолу, створене в Харкові в 1926 р. після розколу "Гарту" та під час літературної дискусії 1925-28 рр. Включала багатьох вихованців "Плуга". Ідейна платформа була розпливчатою, у творчості дотримувалися пролеткультівських поглядів, особливо молоді критики. До складу входили: Б.Коваленко, О.Влизько, С.Крижанівський, С.Воскрекасенко, Л.Первомайський, Т.Масенко, О.Корнійчук, А.Шиян та ін. Пізніше частина групи об’єдналася з колишніми членами ВАПЛІТЕ в об’єднання "Пролітфронт", що (як і "Молодняк") було ліквідоване в 1932 р.

нагору

"Музагет"

Літературне угруповання, створений 1918 р. у Києві, в 1919 р. видавали однойменний місячник. У творчості дотримувалися символістського напрямку. До складу входили П.Тичина, Д.Загул, М.Терещенко, О.Слісаренко, Я.Савченко, В.Кобилянський, П.Филипович.

нагору

МУР

"Мистецький український рух" – об’єднання українських письменників-емігрантів, що проживали в таборах для переміщених осіб ("Ді-Пі") у Німеччині та Австрії після Другої світової війни. Засноване в 1945 році, відбулося 3 з’їзди: 1945, 1947, 1948). Очолювали МУР У.Самчук (голова) та Ю.Шерех (заступник). До об’єднання входили О.Бабій, І.Багряний, Д.Гуменна, В.Домонтович (Петров), Ю.Косач, І.Костецький, Б.Кравців, Є.Маланюк, Т.Осьмачка, М.Орест та ін. Головними засадами МУРу були "ідея великої літератури" (література є найголовніший духовний вияв нації в період її бездержавності), концепція "національно-органічного стилю" Ю.Шереха. Об’єднання неперіодично випускало журнали "Арка", "Заграва", "Хорс" (по одному чи кілька номерів). МУР припинив своє існування 1948 року в зв’язку з переїздом учасників групи на постійне проживання до різних країн.

нагору

Народництво

Ідейно-просвітницький рух української інтелігенції проти соціального та національного гноблення. Виник в першій половині ХІХ ст. з романтичних уявлень про народ (харківські романтики, молодий П.Куліш), розвинувся в його другій половині як боротьба за його визволення (П.Грабовський, Б.Грінченко, М.Старицький).

Перше місце відводилось культурно-просвітницькій роботі серед народу. Її вважали головною функцією літератури, яка повинна була зосереджуватися на селянах, які складали тоді більшість народу: "про селян, для селян, по-селянськи". Естетична функція літератури відкидалася на другий план. У ХІХ ст. народництво відіграло позитивну роль, бо було єдиною формою існування культури й літератури. Але вже на початку ХХ ст. воно почало гальмувати розвиток літератури, творчі пошуки письменників, входження до європейського культурного контексту.

Пізніше народництво двічі "відроджувалось": вигляді "червоної просвіти" та масовізму в 20-х рр. і як неонародництво в 60-х.

нагору

Неоавангардизм

Див. Авангардизм

нагору

Неокласики

Умовна назва гуртка київських поетів кінця 20-х – початку 30-х років (так зване "п’ятірне гроно": М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, М.Рильський, О.Бургарт). Вони культивували свободу творчості на противагу тодішнім більшовицьким ідейно заангажованим літературним угрупованням, орієнтувалися на високе мистецтво Класицизму, "аристократію духу".

Основні ознаки творчості: відсутність ідейної заангажованості, орієнтація на античність, французький модернізм та російський "срібний вік" (які вони поєднували з українськими реаліями та мотивами), інтелектуалізм, елітарність (поети-неокласики були водночас академічними літературознавцями, перекладачами).

нагору

Неонародництво

Видозміна народництва в 60-х рр. ХХ ст., один з аспектів шістдесятництва. Найширше виявилось у В.Симоненка та І.Дзюби. Риси подібні до народництва класичного, з глибшим, проте, осмисленням: погляд на народ як суб’єкт історії, зображення життя народу і звичайних, простих людей як найвищого подвигу, як "двигуна історії".

нагору

Неореалізм

Стильова течія в українській літературі 20-х років ХХ ст. Представники: Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антонечко-Давидович. Простежується і пізніше, зокрема, у прозі Г.Тютюнника. Основою неореалізму є класичний реалізм, характерними ознаками – відмова від лінійного наслідування дійсності, додання аналітичності та ліричності.

нагору

Неоромантизм

Стильова течія модернізму в українській літературі початку ХХ ст. Леся Українка називала його "новоромантизмом". На відміну від класичного романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом, неоромантизм вважав за можливе їх поєднання завдяки силі волі людини, її потягу до втілення мрії, здійснення неможливого. В українській літературі неоромантизм виявився у драматургії Лесі Українки, творчості митців "Pозстріляного відродження" (О.Влизько, М.Йогансен, Ю.Яновський) та "празької школи" (О.Ольжич, О.Теліга), в романі "Тигролови" І.Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється в творах Р.Кіплінга, Р.-Л.Стівенсона, Г.Ібсена, Е.-Л.Войнич, Дж.Лондона, К.Гамсуна, М.Гумільова.

нагору

Неофольклоризм

Видозміна фольклоризму в добу модернізму. Неофольклоризм – введення до твору елементів фольклору, але на глибшому, аніж у фольклоризмі рівні: не образи, ритміка і тропи, а глибинні міфологічні уявлення, архетипи народу, збережені у фольклорі. Яскравий приклад неофольклоризму – "Лісова пісня" Лесі Українки.

нагору

Ніцшеанство

Філософія Ф.Ніцше. В літературі широко втілились 4 його концепції:

- поєднання в людині "аполонівського" (логічного, раціонального) і "діонісійського" (темного, інстинктивного) начал, відповідно – 2 типи мистецтва: базоване на логіці і на відчуттях, інстинктах;

- волюнтаризм, звеличення людської волі та вольового індивіда як "двигуна історії";

- "смерть бога", тобто криза суспільних цінностей всієї європейської культури від епохи Ренесансу.

- концепція надлюдини – мети людського існування, наступного кроку у вдосконаленні людини.

Слід відрізняти філософію Ніцше від міфів, створених навколо неї. Ніцшеанство не є ні фашизмом, ні расизмом, це вчення про нові цінності і про вдосконалення людини шляхом зміцнення духу і волі. В українській літературі елементи ніцшеанства бачимо в творах О.Кобилянської, особливо – у волюнтаристичній поезії "празької школи" (О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюк).

нагору

"Нова генерація"

Літературне угруповання, третя видозміна об’єднань українського "лівого фронту" мистецтва після Аспанфуту і Асоціації комуністичної культури (АСКК). Існувало з 1927 по 1931 рр. у Харкові навколо однойменного журналу. До нього входили: футуристи Гео Шкурупій, Гео Коляда, Л.Недоля; молоді поети О.Влизько, Едвард Стріха; також приєдналися художники В.Меллер, Дан Сотник, К.Малевіч. Ідейні погляди: авангардизм, інтернаціоналізм, опозиція до ВАПЛІТЕ та "неокласиків".

нагору

"Нова дегенерація"

Літературне угруповання. Виникло в 1992 р. в Iвано-Франківську. До складу входять С.Процюк (нар. 1964 р.), І.Ципердюк (нар. 1969 р.), І.Андрусяк (нар. 1968 р.). У творчості спираються на український авангард 20-х рр. (на що вказує і назва), для них характерні повстання проти колоніальної свідомості, руйнування міфів і стандартів через епатаж, іронію та самоіронію, сарказм.

нагору

Новела

Малий жанр епосу, подібний до оповідання. Для новели характерні строга композиція з яскравою кульмінацією, несподівана розв'язка, однолінійний сюжет, мінімум персонажів. Розрізняють психологічну, ліричну, філософську, історичну новели.

Європейські письменники-новелісти: Дж.Бокаччо, П.Меріме, Г.Сенкевич. Творцями новели в українській літературі були Б.Лепкий, В.Стефаник, Г.Косинка, Ю.Липа.

нагору

Нью-Йоркська група

Літературне угруповання українських еміграційних письменників, виникло в середині 50-х рр. Назву отримало від місця проживання її ініціаторів, але його члени проживали в різних країнах Америки. Його можна розглядати як складову ОУП "Слово". В творчості орієнтувалися на поетику модернізму, зокрема, сюрреалізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій світової літератури. Поезію Нью-Йоркської групи можна охарактеризувати як українську за мовою та частково за темами, і західну за поетикою, оскільки більшість її учасників покинули Україну ще в дитинстві чи були емігрантами в другому поколінні (поетеса П.Килина взагалі не була українкою).

До складу входили: Б.Бойчук, Е.Андієвська, Ю.Тарнавський, В.Вовк, П.Килина, Ж.Васильківська, пізніше – "молодше покоління": Ю.Коломієць, О.Коверко, М.Царинник, Р.Бабовал, М.Ревакович. Група не формалізована, не випускала жодних маніфестів, не приймала програмних документів. Сьогодні продовжують творити Е.Андієвська, М.Ревакович, Ю.Тарнавський.

нагору

Образ художній

Особлива форма естетичного освоєння дійсності та її моделювання в творі. Образ – не копія дійсності, а її творення. Створюючи образ, письменник передає свої почуття і намагається викликати їх же у читача. Образність – найхарактерніша особливість художнього відтворення дійсності. Головними у творі є образи-персонажі, допоміжну функцію підіграють образи-картини природи, образи-речі і образи-емоції. Образом-символом називають такий художній образ, який має алегоричний або символічний зміст. Словесні образи – такі слова і вирази, яким властива картинність, яскравість, емоційна забарвленість (тропи). Образи також поділяють за органами сприймання: зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові.

нагору

Оповідання
Невеликий за обсягом епічний прозовий твір, сюжет якого – один чи декілька епізодів з життя одного (рідко кількох) персонажа. Сюжет оповідання лінійний, нерозгалужений. Розповідь найчастіше ведеться від особи оповідача. З оповіданням тісно пов'язаний жанр новели.

нагору

ОУП "Слово"

Об’єднання українських письменників "Слово". Літературне угрупованняукраїнських письменників в еміграції. Існує з середини 50-х рр., офіційно – з 1957 р. "Слово" є продовжувачем основних принципів Мистецького Українського Руху (МУРу). Продовженням "Слова" можна вважати Нью-Йоркську групу.

нагору

Пантеїзм

Давнє язичницьке світовідчування, в якому Бог бачився втіленим у природі, у всіх оточуючих речах, "розсіяним" у всьому світі. Звідси – повага до природи, особливе відчуття її "благодаті". Пантеїзм відобразився у творчості Г.Сковороди, П.Тичини.

нагору

Пафос

Емоційна напруга, пристрасть, викликана певною ідеєю, втілена у творі. Пафос – "душа" художнього твору, утворена сполученням думки та емоційної сили. Розрізняють кілька видів пафосу залежно від спрямування твору: трагічний, сатиричний, патріотичний, релігійний тощо.

нагору

Підтекст

Внутрішній, прихований зміст твору. Підтекст доповнює основний зміст, але може і змінювати його на абсолютно протилежний (іронія). Виникає за рахунок здатності висловлювання набирати асоціації (за цьому будуються, наприклад, дотепи, алегорія та ін.), через позамовні чинники (іронічний підтекст може виникати через тон мовлення). Підтекст особливо характерний для лірики та психологічної прози. Також на підтексті будується "езопівська мова" – непряме висловлення думки.

нагору

"Плуг"

Спілка селянських письменників, літературна організація. Заснована в 1922 р. у Харкові. Ініціаторами створення були С.Пилипенко (він же – лідер та ідеолог організації), А.Панів, І.Сенченко, Г.Коляда, до складу входили також Д.Бедзик, А.Головко, Наталя Забіла, П.Панч, О.Ведміцький та ін. (в "кращі роки" об’єднував до кількасот письменників). "Плуг" був більше адміністративною, ніж літературною організацією. Його ідейною базою була "змичка села з містом", "червона просвіта", масовізм. Художньої платформи не виробили, але під впливом критики зверталися здебільшого до реалізму, часто спримітивізованого. У період літературної дискусії 1925-28 рр.

"Плуг" був опонентом ВАПЛІТЕ й активно критикувався за низьку художню якістю його творів, що спричинило "чистку" його рядів. "Плуг" був найближчим до офіційної ідеології і вкрай заангажованим, проте відіграв безперечно позитивну роль як "кузня кадрів" – з нього вийшли багато молодих літераторів, які поповнювали "Гарт", ВАПЛІТЕ, ВУСПП, "Нову генерацію", "Молодняк". Припинив існування в 1932 р.

нагору

Повість
Епічний прозовий твір, за розміром проміжний між оповіданням і романом. Сюжет повісті більш розгорнутий порівняно з оповіданням, проте він однолінійний, розгортається навколо життя одного головного і кількох другорядних персонажів.

Яскравими зразками повісті в українській літературі є "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка, "Микола Джеря" І.Нечуя-Левицького.

нагору

Поема
Віршований ліро-епічний твір, в якому зображені визначні події та яскраві характери. Для поеми характерні ознаки епосу: сюжет, дійові особи; лірики – увага до переживань. Типовий приклад – "Гайдамаки" Т.Шевченка. Також поемами називають віршовані ліричні твори великого обсягу ("Кавказ" Т.Шевченка), в давнину поема була епічним твором ("Іліада" та "Одіссея" Гомера).

Стосовно сучасних творів замість терміну "епічна поема" вживається "роман у віршах" ("Маруся Чурай" Ліни Костенко). Іноді поемами називають прозові романи, що є широкими епічними полотнами ("Мертві душі" М.Гоголя).

нагору

Порівняння

Простий троп, пояснення одного явища через подібне за допомогою єднальних сполучників як, мов, наче, ніби: "і в рояля холодні клавіші, білі-білі, немов зима" (Г.Чубай). Іноді сполучник опускається, в такому випадку порівняння наближається до метафори ("доба – вовчиця" (О.Ольжич)). Значна кількість порівнянь має фольклорні корені ("дівчина, як калина", "хлопець, як явір").

нагору

Постмодернізм

Загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини ХХ – початку ХХІ ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав авангардистську "втому від культури", пересиченість культури ("все вже написано").

Ідейні риси: історична іронія; зневіра в прогрес; ідея циклічності часу і вічної повторюваності; зневіра в будь-яку ідею, яка бачиться знаряддям маніпуляції; відчуття пересиченості західної цивілізації. Риси поетики: інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж ("склеювання" різнорідних фрагментів); гра з часом, з історією; широке використання алюзій; іронія, яка пронизує весь твір; тяжіння до прози ускладненої форми (романи з "вільним" розташуванням розділів).

Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс ("Бляшаний барабан", 1947 р.). Визначні представники: У.Еко, Х.Л.Борхес, М.Павич, М.Кундера, П.Зюскінд, В.Пєлєвін, Й.Бродський, Ф.Бегбедер. В українській літературі (як і в російській пост-СРСРівській) постмодернізм став реакцією на диктат соцреалізму, органічно поєднавшись з неоавангардизмом. Представники: Ю.Андрухович, О.Ірванець, Ю.Іздрик, Т.Прохасько.

нагору

"Празька школа"

Умовна назва (термін В.Державина) групи еміграційних українських поетів, що мешкали у Західній Європі (здебільшого в Празі та Подєбрадах) міжвоєнного періоду. Група не була формалізована, проте ідейно-художні засади творчості її членів дуже подібні. До складу входили: Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Дараган, О.Теліга, О.Стефанович, Ю.Липа, Н.Лівицька-Холодна, Ю.Клен, О.Лятуринська. Натхненником групи був ідеолог українського націоналізму Д.Донцов. Пізніше, в процесі творчого зросту, дехто з митців виходив з-під його впливу, дискутував з ним, залишаючись, проте, вірним засадам творчості. Прикметні риси творчості: історіософізм, філософізм, волюнтаризм, національний пафос, заангажованість ідеєю націоналізму, але й висока мистецька якість творів, поєднання неоромантизму і класицизму.

нагору

Притчевість

Риса художнього твору (здебільшого великої прози), введення до нього рис притчі (алегоричності, коли сюжет підпорядкований моралі, а зображувані події – "декорації", підпорядковані авторському задуму). Зовнішній сюжет притчового твору часто алогічним, бо головна увага прикута до внутрішнього. Риси притчевості бачимо у творах А.Камю, Ж.-П.Сартра, Ф.Кафки, в українській літературі – В.Шевчука, Д.Павличка, Л. Костенко.

нагору

Проза

Форма організації тексту, який викладається у формі оповіді, без внутрішньої ритмізації. Часто (особливо в шкільному літературознавстві) трапляється сплутування прози з епосом, що є помилковим – прозою може виражатися і лірика ("Intermezzo" М.Коцюбинського).

нагору

Пролеткульт

Див. Комункульт

нагору

"Пропала грамота"

Літературне угруповання, створене у 1991 р. Склад: Юрко Позаяк , Віктор Недоступ, Семен Либонь. Творчість перебувала в ключі літературного процесу кінця 80-х – початку 90-х рр. Їй притаманні риси неоавангардизму, бурлеску та травестії.

нагору

Псевдомистецтво

Умовна "біля-літературних" творів, у яких ідеологічний бік нівелює художній – агітки, "плакати", різного роду замовлені вірші. Особливо поширене в добу СРСР. Головне для нього – виконання офіційних догм, заангажованість та шаблонність.

нагору

Психологізм

Заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. В психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми і мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літературу в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму він став широко розповсюдженим. В українській літературі психологізм притаманний творчості М.Хвильового, В.Підмогильного, драматургії Л.Костенко.

нагору

Публіцистика

Поширювані через засоби масової інформації твори на суспільно важливі, гострі й актуальні теми. Головна властивість публіцистики – її оперативність, швидкість відгуку на подію. Публіцистика поєднує в собі інтелектуальне (аналітичне) начало і емоційну силу переконання, застосовувану автором для впливу на читача (слухача). Публіцистика може входити до художнього твору, тоді говорять про його публіцистичність.

Публіцистичність

Перенесення в художню літературу рис публіцистики, характерне для тенденційних заангажованих творів. Предметом публіцистичної літератури є ідеологічні, соціальні, політичні питання, іноді – за рахунок естетичних, її мета – утвердження чи заперечення якоїсь думки, це своєрідні художні декларації. Публіцистична література має подвійне коло читачів: по-перше, безпосередній адресат, по-друге – решта, що є "свідками" цієї полеміки.

Публіцистичність, проникаючи в художній твір, може створювати власні жанри: відкритий лист, щоденник, послання, супліка, монолог тощо. В українській літературі публіцистичність особливо широко пронизувала творчість поетів-шістдесятників (В.Симоненко, Б.Олійник, І.Драч).

нагору

Реалізм

Художній метод, започаткований у 30-х рр. ХІХ ст. як противага Романтизму. Риси реалізму: основна проблема - взаємини людини і середовища, вплив соціально-історичних обставин на духовний світ людини, аналітичний підхід до світосприймання, типізація дійсності як основний спосіб художнього узагальнення. "Формула" реалізму – "зображення життя у формах самого життя". Для реалізму характерні об’єктивність, орієнтація на сучасність, конкретно-історичний підхід, погляд на історію як прогрес. Основні жанри реалізму – епічні (повість, роман).

Визначні представники: О. де Бальзак, Стендаль, Ч.Діккенс, В.Теккерей, М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, А.Чехов, Б.Грінченко. В ХХ продовжує побутувати в кількох видозмінах: неореалізм, магічний реалізм тощо.

нагору

Революційний романтизм

Видозміна неоромантизму 1917-20-х рр. ХХ ст. На відміну від класичного Pомантизму, революційний романтизм заперечував конфлікт мрії і дійсності, оспівував можливість революційного перетворення життя і втілення мрії в результаті революції. Був політично заангажованим, ніс впливи більшовицької ідеології, перетворюючись іноді на агітацію, чим відрізнявся від неоромантизму попередніх років. Риси революційного романтизму спостерігаємо у В.Еллана (Блакитного) ("Електрида"), В.Сосюри ("Навколо"), М.Хвильового ("В електричний вік"), в поезії В.Чумака.

нагору

Роди і жанри літератури

Ключове поняття класифікації літературних творів, що поділяються на три роди за способом зображення: епос, лірика і драма. Епос виражає зовнішній світ, лірика – внутрішній, драма – поєднує риси епосу і лірики через сценічне вираження у формі монологів і діалогів, сполучаючи дії та розповідь про них. Класифікацію розробив Аристотель, на сьогодні вона вважається умовною, були багатократні спроби її переглянути, оскільки: наявне розмежування між формою вияву і змістом (проза і віршована мова не завжди відповідають епосу та ліриці – існують епічна поема, верлібр, ритмізована проза і поезія в прозі), виникли поєднанні родів: ліро-епос (балада, поема), драматична лірика.

Роди є суто літературознавчою, теоретичною категорією. Практично ж твори об’єднуються в жанри (другий ступінь класифікації). Жанри епосу: епопея, роман,повість, оповідання, новела, байка, казка, нарис, мемуари тощо. Жанри лірики: ліричний вірш, пісня, елегія, мініатюра. Жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма, водевіль, скетч, фарс. Ліро-епічні жанри: поема, балада, ода, епіграма. Третій ступінь класифікації – жанрові форми. Наприклад роман має форми пригодницького, соціально-побутового, історичного, сімейного, фантастичного тощо.

нагору

"Розстріляне відродження"

Умовна (запропонована Ю.Лавріненком) назва літературно-мистецького покоління 20-30-х років періоду бурхливого національного відродження, репресованого більшовиками. Це С.Єфремов, Л.Старицькі-Черняхівська, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, Є.Плужник, Д.Фальківський, О.Влизько, В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Куліш, Лесь Курбас, В.Поліщук, К.Буревій, М.Семенко та багато інших.

Молоді митці, виховані революційними подіями 1917-18 рр., перейняті їх романтичним та вітаїстичним запалом, почали небувалий розвиток всього українського мистецтва, давши "імпульс" багатьом мистецьким поколінням. Проте митців було знищено фізично чи духовного, а творчість загнано в догми соцреалізму. Спадщина "розстріляного відродження" почала повертатися в 60-х рр., значні впливи помітні в літературному процесі початку 90-х.

нагору

Роман

Напоширеніший і найбільший за обсягом епічний, прозовий (рідко віршований) жанр. Роману притаманні кілька паралельних сюжетних ліній, широкий обсяг часу дії, цілісний сформований хронотоп.

Історія роману має початки в ХІІ столітті, піку розвитку досяг в епоху Реалізму. Визначними романістами є Ф.Рабле, М.Сервантес, Дж.Свіфт, В.Скотт, В.Гюго, О.де Бальзак, Г.Флобер, Ч.Діккенс. В українській літературі - П.Куліш, Панас Мирний, В.Винниченко, У.Самчук, Ю.Андрухович.

За змістом виділяють автобіографічний, біографічний, готичний, детективний, історичний, науково-фантастичний, пригодницький, соціально-побутовий, фантастичний, філософський романи.

нагору

Романтизм

Художній метод, виник в кінці XVIII ст. як противага класицизму у Німеччині, Франції, Англії, в українській літературі – з початку ХІХ ст. Як опозиція класицизму, жорсткі норми якого на той час уже гальмували розвиток літератури, склалися визначальні риси романтизму як нового типу: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; неприйняття буденності, конфлікт між мрією і дійсністю; звеличення "життя духу" (мистецтва, релігії, філософії); культ почуттів; звернення до національного: історії, фольклору(фольклоризм); інтерес до фантастики та екзотики; погляд на мистецтво як вільний самовияв митця, звеличення творчості, фантазії, уяви.

Герой в романтизмі – непересічна яскрава особистість, що бунтує проти середовища. Він амбівалентний, часом "демонічний". У поетику романтизм приніс розімкненість родів літератури і взаємопроникнення жанрів. Також розвинулись і поширились жанри балади, романсу, фантастичної повісті, історичного роману; лірична поезія і пісня набули широкого розповсюдження. В країнах Західної Європи провідними мотивами романтизму були "світова туга", трагедія особистості, "вселенський песимізм". Натомість в поневолених країнах Східної та Центральної Європи (в т.ч. в Україні) він викликав інтерес до історії і до народу взагалі, спонукав вивчати національну самобутність, відновлювати героїку минулого. Представники: Ф.Шатобріан, А.Мюссе, Дж.Байрон, Е.-Т.-А.Гофман, В.Жуковський, М.Гоголь.

В українській літературі романтизм став протестом проти "котляревщини" – епігонського наслідування "Енеїди", культивування навмисно грубого бурлескно-травестійного стилю як єдиного в українській літературі. Першими представниками були Харківська школа романтиків (І.Срезневський, І.Розковченко, О.Шпигоцький), пізніше, в кінці 30-х – на початку 40-х рр. – А.Метлинський, М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Забіла, Є.Гребінка, В.Петренко. Провідна роль в утвердженні романтизму належить Т.Шевченку і П.Кулішу. Романтизм продовжив існування в творчості "запізнілих романтиків" другої половини ХІХ ст.: О.Стороженка, І.Манжури, Я.Щоголіва, Ю.Федьковича та ін. Пізніше романтизм виникав у видозмінах як неоромантизм (течія модернізму кінця ХІХ - початку ХХ ст.), як революційний романтизм 20-30-х рр. ХХ ст., елементи - у творчості шістдесятників.

нагору

Сарказм

Особливо дошкульна, їдка насмішка, поєднана зі злістю та гіркотою. Використовується у сатиричних творах та інвективах для вияву крайнього ступеню ненависті та зневаги до об’єкта. На відміну від іронії, сарказм одноплановий. До сарказму вдавалися Т.Шевченко (поеми "Сон", "Кавказ", "Юродивий"), І.Франко, в сучасній літературі – Д.Павличко, І.Драч, В.Цибулько.

нагору

Сатира

Вид комічного, жорстокий і в’їдливий сміх з метою знищення об’єкта через його приниження. Також сатирою називають твори художньої літератури, наповнені таким сміхом. Об’єктом сатири є негативне в суспільстві (соціальна сатира) або у владі (політична сатира). Сатира походить з фольклору, розвинулася в античності. Видатні світові сатирики: Аристофан, Петроній, Лукіан, Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєр, Дж.Свіфт, Вольтер, Г.Гайне, У.Теккерей, Марк Твен, А.Франс, Я.Гашек, Б.Віан. В українській літературі сатиру творили І.Вишенський, Г.Сковорода, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Л.Мартович, М.Коцюбинський, В.Самійленко, Остап Вишня, В.Винниченко, О.Чорногуз, Є.Дудар, О.Ірванець та ін. Сатира – могутня зброя у боротьбі з супротивниками, тому під час активізації суспільного життя завжди різко збільшується кількість сатиричних творів.

нагору

Свобода творчості

Можливість письменника вільно творити незалежно від зовнішніх факторів. Це одна з прикметних рис цивілізованого гуманістичного суспільства. Проте частіше стикаємося з різними обмеженнями свободи творчості: внутрілітературними (наявність жорстких рамок і шаблонів, як це було в епоху класицизму), політичними (контроль творчості державою, як це було практично у всіх монархіях, а особливо імперіях, в т.ч. СРСР), ринковими (сучасне обмеження, коли є ринкове замовлення на твори певного ґатунку, найчастіше – масову літературу, іншу ж не видають).

нагору

Сентименталізм

Напрям у європейській літературі другої половини XVІІІ – початку ХІХ ст. Виник як противага Класицизму та культу розуму епохи Просвітництва.

Головні ознаки: створення нового героя-простолюдина на відміну від персонажів-дворян та героїв з класицистичних творів, посилена увага до почуттів героїв. Сентименталізм "відкрив" тогочасному суспільству, що не тільки дворяни здатні до високих і чистих переживань, більше того, в епоху занепаду аристократії справжня моральна чистота залишилася тільки в народі.

Твори-виразники в європейській літературі: "Юлія, або Нова Елоїза" Ж.-Ж.Руссо, "Страждання юного Вертера" Й.-В.Гете. В українській: "Маруся" та "Сердешна Оксана" Г.Квітки-Основ'яненка, "Люба-згуба" Ю.Федьковича. В українській літературі до середині ХІХ століття деградував до надмірної слізливості і безвольності, чим викликав справедливий протест І.Франка, Лесі Українки.

нагору

Символізм

Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Виник у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. (С.Малларме, А.Рембо, П.Верлен). Основні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для реалізму), а "медіум", посередник між цим світом і вищим ірраціональним, доступним лише на рівні інтуїції, через натяк і символ. Відповідно у творі за зовнішнім конкретним змістом повинен ховатися інший, таємний. Об’єкт мистецтва – символ, що асоціюється з іншими, вищими сферами. "Інший" світ може бути відкритий через мистецтво поезії і музики, звідси намагання внести в письменство "дух музики". Література, на думку символістів, є не функціонером, а самоцінним виявом Прекрасного, тобто естетична функція ставилася на перше місце.

В українській літературі символізм з’явився на початку ХХ ст. Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його риси бачимо в поезії представників "Молодої музи" (В.Бирчак, П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький, В.Пачовський, С.Чернецький) та "Української хати" (О.Олесь, М.Вороний, М.Євшан, Г.Чупринка), після революції – "Музагет" (П.Тичина, Д.Загул, М.Терещенко, О.Слісаренко, Я.Савченко, В.Кобилянський), останнім "спалахом" вважається творчість групи "Митуса" (Р.Купчинський, В.Бобринський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк).

нагору

Синекдоха

Складний троп, вживання однини замість множини, видового поняття замість родового і навпаки: "А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати" (Т.Шевченко).

нагору

Соцреалізм

Соціалістичний реалізм. Псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті – набір жорстких догм і шаблонів. Визначальними для нього були позалітературні і позаестетичні принципи: партійність (висловлення в творі позиції Компартії як єдино можливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість.

Поняття прекрасного могло застосовуватись тільки для прославлення радянського ладу та його містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, О.Матросов), потворне – у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу.

З погляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з’їздах і висловлювалися у постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом історичного прогресу є комунізм), конфлікт в радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне – окремими недоліками, обов’язково подоланими у творі, вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і негативних. Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала виключно з точки зору втілення догм. У випадку їх недотримання творчість отримувала ярлики "буржуазна" та "націоналістична", вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор піддавався цькуванню у пресі, а за значні відхилення – репресіям. Твори класики оцінювалися з точки зору "передбачення" радянського ладу, у випадку неспівпадіння – генії перетлумачувалися у вигідному світлі і навіть містифікувалися (Т.Шевченко – атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися.

В той же час у середовищі соцреалізму творилися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, "Собор" О.Гончара). Загалом соціалістичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.

нагору

СПУ

Національна Спілка письменників України, літературна організація, що об’єднує письменників, літературознавців, критиків. Створена в 1934 році для контролю реалізації "політики партії в галузі художньої літератури", тобто як наглядовий та контролюючий орган. У 80-х роках відіграла позитивну роль, ставши одним з осередків національного відродження України. В 90-х почастішали звинувачення (особливо з боку молодих письменників) СПУ в бюрократизмі, збереженні провінційності, внаслідок чого утворена альтернативна організація - АУП.
На сьогодні Національна СПУ об’єднує близько 1500 письменників, вкрай неоднорідних як за ідеями, так і за силою таланту. Очолює Спілку В.Яворівський.

нагору

Стоїчність

Звеличення у творі незламної, непереборної людської особистості, здатної протистояти негативним обставинам і навіть смерті. Важлива складова ідейного наповнення неоромантичних творів (О.Ольжич, О.Теліга, Є.Маланюк).

нагору

Строфіка

Розділ віршознавства (версифікації), що вивчає строфу як частину композиції поетичного твору, її зв’язок родoм літератури, жанром та змістом, різноманітність строфічної будови світової поезії. Видатним дослідником строфіки є український віршознавець І.Качуровський.

нагору

Сюжет

Подія чи послідовність подій, що є основою твору. Сюжет відрізняється від фабули (хронологічної послідовності подій) тим, що може включати екскурси в минуле, пропуски для створення інтриги. Сюжет є розповідь про фабулу. Сюжет, в якому події розгортаються в часовій послідовності називається хронікальним. Той, в якому головними є причинно-наслідкові зв’язки між подіями – концентричним. Розрізняють зовнішній сюжет – події, розкриття характерів безпосередньо, і внутрішній (розвиток і виявлення характерів опосередковано, через зміни у психіці героя). Зовнішній сюжет будується на інтризі, внутрішній – на колізіях. Специфічними є сюжети з ущільненим часопростором, коли значний обсяг подій відбувається і з’являється через ретроспективу за малий час ("Один день Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Санаторійна зона" М.Хвильового). В ліричному творі сюжет – внутрішній рух думок, переживань, що розгортається в душі ліричного героя. Сюжет – "кістяк твору", в його системі відбиваються конфлікти і характери епохи.

нагору

Творче угрупування

Див. Літературна група

нагору

Трагедія
Драматичний твір, що ґрунтується на гострому конфлікті особистості, що прагне максимальної самореалізації з неможливістю її втілення. Найчастіше закінчується загибеллю головного героя.

Походить з обрядовості давньої Греції. Визначними трагедіями античності є "Цар Едіп" Софокла, "Прометей прикутий" Есхіла. Надбанням європейської культури є трагедії Шекспіра "Гамлет", "Отелло", "Ромео і Джульєтта", класицистичні твори Корнеля "Сід", "Горацій").

В українській літературі трагедії творили І.Карпенко-Карий ("Сава Чалий"), М.Старицький ("Оборона Буші"), В.Внинниченко ("Memento"), О.Левада ("Фауст і смерть").

нагору

Трагічний оптимізм

Ідейна риса творчості поетів "празької школи": поєднання трагічного світовідчуття, готовності покласти своє життя у подвигу задля України з оптимістичною вірою у її майбутнє. Йде від усвідомлення поета і його ліричного "Я" частинкою нації, яка залишиться жити і переможе навіть при загибелі одного чи кількох її членів. Пізніше цей погляд точно виразила Л.Костенко: "Загибель – ще не поразка. // В переможних боях також бувають полеглі".

нагору

Традиції і новаторство

Взаємопов’язані поняття, що є важливими для розуміння динаміки літературного процесу. Традиція – усталена форма, норма діяльності, що побутує протягом певного часу і є базовою. Новаторство – нововведення, щойно створена форма діяльності, що відрізняється від традиції. Письменник, входячи в літературу, неминуче спирається на традицію, потім переформовує її і за наявності потужного таланту стає новатором – вносить своє, новаторське. Процес перетворення традиції в новаторство виглядає так: наслідування-запозичення окремих мотивів-стилізація-переспів-свідоме новотворення. Будь-яке новаторство з часом стає традицією і вимагає в свою чергу нового. Отже, схема зміни така: Т > Н > Т1 > Н1 > ... Тn > Hn...

нагору

Тропи

Слова, вжиті у переносному, образному значенні для уточненої характеристики явища. Тропи дають можливість влучно і лаконічно розкрити сутність будь-чого: "зіниці твої виткані із подиву" (Г.Чубай) – про очі дівчини. Виділяють тропи прості – епітет і порівняння та складні – метафора, алегорія, іронія, гіпербола, літота, синекдоха.

нагору

Тропіка

Розділ віршознавства (версифікації), що вивчає тропи, їх різновиди, особливості застосування залежно від роду літератури, жанру та стилю, різноманітність строфічної будови світової літератури. Видатним дослідником тропіки є український віршознавець І.Качуровський.

нагору

"Українська хата"

Літературне угруповання, що існувало навколо однойменного літературно-художнього журналу (виходив у Києві в 1909-1914 рр.). До складу входили митці, що шукали нових шляхів розвитку української літератури, її приєднання до європейського контексту: О.Олесь, М.Вороний, М.Євшан, П.Тичина, Б.Лепкий, М.Шаповал, Я.Мамонтов, М.Жук, Х.Алчевська. Близькими до "хатян" були митці "Молодої музи".
У творчості багатьох з митців "Української хати" спостерігаємо риси модернізму та його відгалужень: символізму, імпресіонізму.

нагору

Умовність зображення

Якість мистецтва, суть якої в тому, що література подає нам не саме життя, а його образне відображення. Дійсність осмислюється і, відповідно до авторського задуму, метафоризується, узагальнюється, навіть деформується. До літературних умовностей відносять фантастику, гіперболу та літоту, гротеск, символіку. Умовність не протиставляється реальності, а доповнює її, допомагає точніше розкритися.

нагору

Усмішка

Різновид гуморески, створений Остапом Вишнею. Його специфіка полягає у зближенні жанру з фейлетоном, поєднанні жартівливих замальовок з фейлетонною гостротою та почасти в’їдливою дотепністю.

нагору

Уособлення

Складний троп, різновид метафори, перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи тощо: "Безліч дивних дерев сновигає містом безцільно" – Г.Чубай).

нагору

Фабула

Події в творі в тій послідовності, в якій вони відбувалися насправді, а не за розповіддю, без відступів, екскурсів, пропусків тощо. Цим фабула відрізняється від сюжету.

нагору

Фейлетон

Невеликий за обсягом гумористичний чи сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Від красного письменства "взяв" художні засоби (гіперболу, гротеск, каламбури), від публіцистики – зображення конкретних осіб і актуальних подій. В українській літературі засновником жанру є В.Самійленко, пізніше – Кость Котко, Остап Вишня, С.Олійник, Є.Дудар.

нагору

Фемінізм

У літературі виявляється на рівні художніх творів і на рівні критики. У першому випадку це твори жінок про жінку, її інакшість від чоловіка, її місце та призначення в суспільстві. Першими такими були "Людина" і "Царівна" О.Кобилянської, пізніше феміністичні мотиви виявлялися у творчості більшості письменниць: Лесі Українки, О.Теліги, Л.Костенко, О.Забужко. Фемінізм як критика вивчає характеристики "жіночої літератури", вияв у них жіночого начала письменниці, існування цих творів у патріархальній ("чоловічій") традиції. На правомірність феміністичних досліджень вказує, зокрема, той факт, що на рівні масової, "жовтої" літератури вже існує чіткий поділ на "чтиво" чоловіче і жіноче, які практично не перетинаються, на рівні літератури елітарної вже існують спроби варіації одного і того ж тексту з розрахунку на стать читача (Чоловічий і Жіночий варіанти "Хозарського словника" М.Павича).

нагору

Філософічність

Стильова характеристика твору, введення до твору складних філософських міркувань на "вічні" теми (буття, його сенс, місце людини у світі, логіка світобудови, першопочатки світу тощо). Філософічність вимагає високого інтелектуального рівня як автора, так і читача. В той же час від автора вимагається не втратити емоційну складову твору. В українській літературі філософічність особливо притаманна творчості Т.Шевченка, поетів "празької школи" (О.Ольжич, Є.Маланюк, О.Теліга), "неокласиків" (М.Зеров, М.Рильський), Л.Костенко.

нагору

Фольклор

Усна народна творчість. Для нього характерні усна форма побутування, варіативність, поєднання творення та виконання, анонімність. На текстуальному рівні фольклору притаманні постійні тропи міфологічного походження, мандрівні мотиви та сюжети, запозичення фрагментів з інших творів. Фольклор і література перебувають у взаємообміні – література постала на основі фольклору і постійно живиться його образами та мотивами (фольклоризм, неофольклоризм), а кращі, найближчі до народної психології літературні твори стають народними.

нагору

Фольклоризм

Стильова характеристика твору, наявність у ньому фольклорних елементів. Може виявлятися на різних рівнях – від стилізації на рівні форми і вживання усталених художніх засобів фольклору – до введення окремих елементів усної народної творчості. Особливо поширеним був у період романтизму. Від початку ХХ століття і по сьогодні виявляється як неофольклоризм.

нагору

Фоніка

Галузь версифікації, звукова організація художнього мовлення, його милозвучності, а також фонетичні засоби, що надають твору додаткової виразності (звукопис). Милозвучність твору називають "евфонією", немилозвучність – "какофонією". Видатним дослідником фоніки є український віршознавець І.Качуровський.

нагору

Фройдизм

Інша транскрипція - фрейдизм. Напрям психології, пізніше – філософії, літератури і особливо літературознавства. Походить з вчення австрійського психіатра З.Фройда про підсвідомість. Головні риси в літературі: звернення до підсвідомого як головного чинника людських думок і дій, погляд на життя як взаємодію Ероса (сексуальності, потягу до розмноження, ширше – життєвого начала) і Танатоса (потягу до смерті, знищення собі подібних). В літературознавстві – розгляд цих чинників як визначальних у написанні художнього твору.

нагору

Футуризм

Один з напрямків авангардизму початку ХХ століття, відгалуження модернізму. Головні ознаки: деструктивна направленість щодо класичних художніх зразків, урбанізм (зображення і естетизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси й назва). Футуристи намагалися абсолютно оновити мистецтво на всіх рівнях – аж до словотворення, поєднання письменства з малярством та кіно.

Першим теоретиком футуризму був італієць Т.Марінетті. В Росії його представляли І.Северянін, В.Хлєбніков, В.Маяковський, в українській літературі – М.Семенко, Г.Шкурупій. Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну роль, футуризм, як і загалом авангардизм, відійшов у минуле. Певні риси футуризму простежуються в неоавангардистів кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., зокрема групи "Червона фіра".

нагору

"Химерна проза"

Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. "Химерна проза" стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській "радянській" літературі. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. "Химерна проза" емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. За цими ознаками можна говорити про близькість "химерної прози" до явища магічного реалізму, поширеного в літературі Латинської Америки. Представники: В.Земляк (романи "Лебедина зграя", "Зелені млини"), В.Дрозд ("Ирій", "Самотній вовк"), О.Ільченко ("Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця") та ін.

 

 

<p "="">нагору

Хроніка

Первісно – літопис у Західній Європі, пізніше – літературний твір, в якому послідовно розкривається історія суспільних чи сімейних подій. За цим критерієм хроніки поділяються на історичні та сімейно-побутові. Зразками хронікальних творів є п’єси-хроніки В.Шекспіра "Генріх VІ", "Річард ІІІ", романи "Люборацькі" А.Свидницького, "Чорна рада" П.Куліша.

нагору

Художні засоби

Прийоми письменника, елементи його мистецької майстерності, які становлять специфіку художньої літератури, забезпечують яскравість зображення і красу літературного твору. До засобів виразності належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон, літота, метонімія, метафора), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотвірні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги, мова оповідача і автора).

нагору

Художній метод

Інша назва – творчий метод. Спосіб художнього осмислення дійсності та її перетворення засобами мистецтва. Творчий метод залежить як від панівної філософії певної доби, так і від автора, завдяки чому, по-перше, відбувається зміна художніх методів разом з розвитком суспільства, по-друге, є можливою різноманітність індивідуальних творчих методів у рамках всього літературного напряму.

нагору

Часопростір (хронотоп)

Взаємозв’язок часу і простору, в межах яких відбувається дія твору. Включає глобально час дії твору і безпосередньо час, протягом якого відбуваються описані події, аналогічно з простором. Розрізняють час сюжетний (коли подія відбулася) і нараційний (коли про неї повідомили). Аналогічна різниця є і в понятті простору, який розширюється введенням ретроспекції (спогади, сни, марення).

нагору

"Червона фіра"

Літературне угруповання, утворене в 1991 р. харківськими поетами. Включає С.Жадана (нар. 1974 р.), І.Пилипчука (нар. 1974 р.), Р.Мельниківа (нар. 1973 р.). Декларують себе послідовниками українського футуризму 20-х рр. та групи "Бу-Ба-Бу". Творчість поєднує елементи постмодернізму, неоавангардизму, футуризму. Лідером і найпродуктивнішим учасником групи є С.Жадан.

нагору

Шістдесятники

Назва покоління молодих письменників, які прийшли в літературу з кінця 50-х – до початку 70-х рр. в період так званої "відлиги". Представники: Л.Костенко, І.Драч, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Симоненко, Є.Гуцало, В.Дрозд, Б.Олійник та ін.

Прикметні риси літератури шістдесятників: гуманізм, оновлення художніх форм, усвідомлення цінності "маленької людини", відновлення національних цінностей, філософічність, поєднання модерну і традиції. Їх творчість мала значною мірою неонародницький характер, що підтверджує популярний у навкололітературних колах вислів: "Шістдесятники писали для народу, восьмидесятники для середовища, дев’ятдесятники – для себе". Шістдесятництво як реакція на "потепління" після сталінщини стало широким громадсько-політичним і мистецьким явищем, подібним до відродження 20-х рр.

Окрім письменників, до нього включилися художниця А.Горська, кінорежисер С.Параджанов, критики І.Дзюба, І.Світличний, М.Коцюбинська, публіцисти В.Чорновіл, Ю.Бадзьо.

Репресії 1965 і 1972 рр. перервали процес відродження, дехто з діячів потрапив у табори, інші змушені були піти у "внутрішню еміграцію". Твори піддавалися нещадному осуду, вилучалися з бібліотек, повернувшись до читача вже у 80-х рр.

Видалити Відміна
Забанити Відміна