Закрити
Пантелеймон Куліш (1819-1897)
10 Травня 2005, 00:00 , Переглядів: 16917
FacebookTwitterLivejournal
Пантелеймон Куліш (1819-1897) Фото: litopys.net Пантелеймон Куліш (1819-1897)

Пристрасна натура письменника мовби металася в постійному пошуку пристановища для тих високих устремлінь, що живили його і як людину, і як громадського діяча. Навіть особисте життя "гарячого Панька" позначене відчутними слідами - рубцями набування того досвіду. Сталося так, що Пантелеймон захоплюється звабливою "московкою" Марією Маркович. Це був спалах шалених почуттів. Згодом це захоплення минуло, але в українській літературі воно має чітко закарбований відбиток. Саме завдяки старанням Куліша з’явилися на світ "Народні оповідання" Марії Маркович. А з ними й нове ім’я - Марко Вовчок (цей псевдонім для Марії придумав сам Пантелеймон Куліш)

"Наділений великим талантом, протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературу, в якій обік цінного багато суперечностей", — такий суспільний портрет

Пантелеймона Куліша змалював І. Франко. Світоглядні позиції письменника формувалися під впливом його участі у Кирило-Мефодіївському товаристві, одним з активних членів якого був і ї. Шевченко, у ході активної літературної, наукової, видавничої, культурницької діяльності.

П. Куліш дебютував як прозаїк етнографічним нарисом "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" і повістю "Огненный змей" (1840-1841). Російською ж мовою, але на український історичний сюжет написано і ранній роман "Михайло Чарнышенко" (1843).

Але вже з 1841 року Куліш почав творити й українською. Прозова ідилія "Орися" (1844) вважається одним з кращих оповідань письменника. Твір написано у піднесено-романтичному стилі на історично-побутову тему. Реалії українського минулого часів козаччини (заголовна героїня — дочка переяславського сотника Тавол-ги) майстерно поєднуються в автора з романтичним пафосом, яким пройняті пейзажі, давня легенда про переяславського князя, епізод "віщого сну" дівчини. Письменник схильний до ідеалізації козацько-старшинського ладу і побуту.

Найбільшим набутком Куліша-прозаїка вважається роман "Чорна рада" (1843-1857). Історичну основу твору склала сумнозвісна подія 1663 року, яка започаткувала ганебний період у минулому України — період Руїни. На "чорній" раді у Ніжині було скинуто гетьмана-патріота Якима Сомка, а натомість обрано політичного афериста Брюховецького. За жанром твір є першим в українській літературі історичним романом-хронікою. Це авторське визначення мимоволі вказувало на спорідненість твору з літописами, що в давній українській літературі асоціювалось з літературою вищого ґатунку. Та й джерелам й роману були козацькі літописи Самовидця і Грабянки. Зображення історичної події позбавлене; у Куліша і фактичної точності, і точності деталей, але, наводячи реальні події в одному ряду з вигаданими, письменник будує свій вимисел на історичних матеріалах, що надає романові достовірності. Автор доволі точно змальовує розстановку суспільних сил, настрої козацької верхівки і голоти. Водночас, правдиво відтворюючи суперечності між ними, Куліш проповідує становий мир всередині української нації, поетизує давню славу України, ратні подвиги козацтва.

Групування персонажів не носить у автора традиційного для того часу тенденційно-станового характеру. Герої твору групуються за моральним принципом: з одного боку, високоморальні патріоти (Сомко, Шрам і його син, сім'я Череванів, Кирило Тур), з іншого — продажні авантюристи (Брюховецький, Ґвинтовка).

Ідеалом українця-патріота, борця за незалежну Україну виступає в романі Іван Шрам. Виходець із сім'ї паволоцького попа, він закінчив Київську братську школу і став на козацьку стежку. Життя загартувало його волю і дух, зробило досвідченим козаком. Саме ім'я Шрама викликає у козаків повагу. Низовики називають його батьком, уважно прислухаються до порад: "... як спом'яне старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля і дума єдина, то козацтво наче й протверезиться". Шрам справедливий і чесний. Коли він дізнається, що Леся Череванівна обіцяла вийти заміж за Сомка, відступається від наміру одружити з нею сина Петра. Щедро жертвує Шрам на українську церкву, невтомний він у суспільній праці: "не змигнув оком і на годину", коли того потребувала його рідна Україна. На "чорній" раді козак активно підтримує Сомка, бо бачить у ньому людину, потрібну батьківщині. Та й життя своє завершує герой гідно, за справу України, коли "головою своєю одкупив полковий свій город..." Гідно виховав Шрам і свого сина Петра — мужнього, справедливого і благородного козака, який не менше вболіває за долю батьківщини.

У центрі уваги автора — запорізькі козаки. "Запорожжя, — пише він, — іспоконвіку було серцем українським, на Запоріжжі воля ніколи не вмирала ... як вода у Чорному морі не поведеться, поки світ сонця, так і в Січі довіку вічного не переведуться лицарі". Запорожці розкриваються через яскраво індивідуалізовані образи. Не може не викликати симпатії Кирило Тур, "здоровенний козарлюга", "опасистий, з густою чуприною, з вусами, що аж за жупан звисають, і з очима, які так і грають". Січ для нього — мати, Луг — батько, а найдорожче — козацька честь.

Одним із центральних у романі є образ Якима Сомка. Він змальований як мудрий державний діяч. Ідеал гетьмана — соборна Україна, згуртована під єдиною гетьманською булавою, вільна від будь-яких ворогів. Антиподом Якима виступає у творі інший претендент на гетьманську булаву Іван Брюховецький. Він уособлює в собі все те лихе, підступне, що призвело до міжусобиць, до кровопролитної війни.

Усе своє творче життя Куліш присвятив пошуку ідеалу справедливої держави і суспільства, щасливої особистості. У романі "Чорна рада" цей ідеал втілився у змалюванні українського хутора Череванів Хмарища. Мешканці цього хутора живуть безтурботно на лоні ідилічної природи. Затишно і мальовниче у їхній оселі: "У хаті як у віночку; хліб випечений як сонце..." Таким був Кулішів ідеал натурального життя людини та й суспільства в цілому у повній гармонії з природою і совістю, у дотриманні Божих Заповідей. Такий спосіб життя Куліш пропагував повсюди. Основна думка його твору саме і в тому полягає: якби вся Україна жила так, як хутір Череванів, то й лиха не знала б. З огляду на таку точку зору Куліша часто називають ідеологом українського хуторянства.

Поезія стала основою другого етапу творчості П. Куліша. Його перша збірка "Досвітки" побачила світ у 1863 р. До неї ввійшли вірші та поеми переважно патріотичного змісту. Через 20 років з'явилася ще одна характерна збірка "Хуторна поезія", а своєрідним поетичним підсумком творчості митця стала збірка "Дзвін" (1893).

На початку поетичного шляху письменник пов'язував суспільний ідеал з іменем Кобзаря, у "Слові над гробом Шевченка" щиро присягав не звернути з дороги, яку проклав Тарас, як і він, "безтрепетно святую правду глаголити". Схиляючись перед талантом Пророка, за життя його не зважувався пустити свою музу між люди:

Ой мовчав я, браття,
Словом не озвався,
Поки батько український
Піснею впивався.

Куліш вважає себе послідовником Шевченка у поезії, а життєве призначення митця вбачає у проторюванні українській культурі шляху до вільного розвитку:

Я не поет і не історик — ні!
Я піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні
Вирубую трудящою рукою.

Символом не тільки власної творчості, а й громадянської позиції П. Куліш називає (зокрема, у вірші "До кобзи") популярні в українському народі інструменти — кобзу та бандуру. Для поета вони і "рідна сестра", й "непорочна утіха", і "голубка", й "одрада єдина", і "Муза в образі любові". Соціальне призначення поезії письменник розкриває у вірші "Муза", де зображує її як "просту дівчину стидливу, вбогу селяночку", з якою ліричний герой разом обходить Україну, вітаючи добрих людей. Романтичний образ самотнього співця змальовано у вірші "Заспів". Символічна картина ночі у цій поезії виступає символом тяжкого становища народу, а співець — його будителем:

Ой ударю ж зразу
У струни живії:
Прокиньтесь, вставайте,
Старії й малії!

На захист найбільших духовних завоювань українського народу стає поет у вірші "Рідне слово". Без будь-якого лукавства він таврує "перевертнів-гетьманів", які "продавали за маєтки волю" і "неправду поруч себе за столом саджали". Протиставлення символічних образів правди і кривди приносить у поезію великий емоційний заряд вибухової сили. Автор переконаний: "... схаменуться, стрепенуться стуманілі люде", а "непозичений у німця український розум" стане надійною запорукою національного єднання задля щастя і добробуту кожного, відродження і розквіту української держави. Віршеві притаманна висока образність, пафосність викладу. Його ідея виражена у словах:

"Рідне слово, рідний розум, — рідна й правда буде".

Громадянська позиція Кулішапоета особливо яскраво виявляє себе у творах, присвячених нашій історії. У них він щиро виливає свою тугу за рідним краєм. Гіркий біль викликаний спогадами про безправність і темноту українського народу. У поезії "Святиня" автор сумує з приводу того, що "довго, довго на Вкраїні сонечко не сходить". Куліша вражає байдужість народу до власної історії, його громадянська пасивність. З часом цей розпач досягає апогею, і автор стає інколи навіть перебільшено критичним:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що повстав з безумної одваги
Гірких п'яниць і розбишак великих!

На відміну від Шевченка, Куліша не захоплюють, а жахають дикі оргії гайдамаччини, які він вважає логічним продовженням вакханалії черні, породженої Хмельниччиною й Руїною. З великим обуренням він описує в поемі "Великі проводи" епізод, як козацькі "гайдабури" хотіли зруйнувати церкву, в якій сховалися від народного гніву шляхтичі, уніати, іудеї. Більше імпонує авторові ватажок Голка, який рішуче виступає проти стихії натовпу: "Не дозволю кров людськую марне розливати".

П. Куліш відомий і як творець неповторних зразків інтимної лірики, віршованих п'єс "Колії", "Іродова мука", "Куліш у пеклі" (дотепне наслідування народного вертепу), драматичної трилогії на історичну тему "Байда, князь Вишневоцький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай", перекладів з Шекспіра, Байрона, Ґете, Шиллера, Міцкевича, Пушкіна, а також Біблії (у співавторстві з І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм).

Незважаючи на те, що ім'я П. Куліша надовго було призабуте у радянські часи, його творчість справила великий вплив на літературний поступ.

Видалити Відміна
Забанити Відміна