Закрити
Що писали газети про Тараса Шевченка у 1996 році?
22 Травня 2015, 14:04 , Переглядів: 3126
FacebookTwitterLivejournal
Що писали газети про Тараса Шевченка у 1996 році? Що писали газети про Тараса Шевченка у 1996 році?

Куди тільки нашого Тараса не зараховували, чого тільки до нього не тулили, якими тільки званнями й титулами не обзивали запопадливі «генерали» від літератури, культури, партноменклатури. Був у них Тарас Шевченко і в «почете», і у вигнанні, і мужицьким поетом, і вірним християнином, і, навіть, великим інтернаціоналістом.

Газета «Світло Оріяни» число 1(7) 10996 року Дажбожого:

«9 Березня – День Тараса Шевченка. Куди тільки нашого Тараса не зараховували, чого тільки до нього не тулили, якими тільки званнями й титулами не обзивали запопадливі «генерали» від літератури, культури, партноменклатури. Був у них Тарас Шевченко і в «почете», і у вигнанні, і мужицьким поетом, і вірним християнином, і, навіть, великим інтернаціоналістом. Але нічого зайвого до Тараса не прилипло, а тим більше не принизило його. Бо у всі часи був він люблений своїм народом, зрозумілим для нього і бажаним йому. Бо на всі часи Тарас Шевченко залишається геніальним українським поетом і Пророком  народу українського”.

Тарас Шевченко

ЛИКЕРІ

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люде!
Моя ти любо! Усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.

***

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
        /Премудрого одурено/,
        Багрянцями закрито
І розп”ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати! 

Народна газета» №10 березень 1996 р. :

«9 березня – свято українського народу: день народження Тараса Шевченка”.

Євген Маланюк

Шевченко

Не поет – бо це ж до болю мало,
Не трибун – бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все – «Кобзар Тарас» -
Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум»я, на котрім тьма розтала,
Вибух крови, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.

Лютий звір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже*,
У досвітніх загравах – степа
З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.»

(* тут автор повторив легенду. Як доводять вчені, І.Гонта не вбивав своїх синів (ред.)»)

Газета «Слово ПРОСВІТИ» березень, ч.3 1996 року:

«Колонка редактора. Хто б ми були без «Кобзаря»? Шевченківські дні. Коли вони закінчуються і коли розпочинаються в Україні? У першій декаді березня, в останній травня чи споконвіку, відколи Бог та Шевченко?! Чи й варто говорити, що у кожного з нас є свій Кобзаревий день, день осягнення його долі, його Слова, його України…

У «Просвіту» завітав 76-літній інвалід Великої Вітчизняної війни Тимофій Йосипович Осадчий. Колись давно потрапила йому до рук книжка без початку і кінця. Сільський учитель впізнав у ній «Кобзаря», розповів семиліткові про Тараса Шевченка. «І відтоді, - говорить Тимофій Йосипович – без «Кобзаря» я не жив». Чимало всякого трапилося йому на віку. Працював донедавна маляром, тепер на пенсії. І завжди мав за душею Шевченка. Малював його портрети для своїх дітей  і внуків. Виготовляв  альбоми, присвячені життю і творчості поета і художника і дарував їх школам. Врешті, сам намагався написати віршовану «Тарасову долю».Тимофій Йосипович вважає, що «Кобзар» робить людину доброю, співчутливою, мудрою. Що без Шевченка невідомо як склалося б його життя і стосунки з людьми…

О, як би хотілось прочитати дивовижну книжку, кожна сторінка якої містила б оповідь про те, як одного разу прийшов у життя до тої чи іншої людини «Кобзар». Впевнена, що то були б дивовижні оповіді, фантастичні сюжети, незвичайні слова про шевченківські дні – невід»ємні від днів життя кожного українця.  Любов Голота»

Газета «Український голос» ч.12 понеділок 18 березня 1996 року:

«Тарас Шевченко. 9 березня 1814 року – 10 березня 1861 року. Шевченко – приклад того, як багато може зробити людина навіть одна-єдина, якщо вона творча, якщо духом незламна, якщо вона безоглядно віддана своєму народові, передовим устремлінням епохи.  Вся діяльність поета, його бунтарський гнів і найласкавіша ніжність, саме його страдницьке й променисте життя виявились спроможними викликати такі глибокі духовні зміни в суспільстві, що їх, можливо, не викликали б ніякі інші, хай і могутні, чинники.  Олесь Гончар»

«Портрет Кобзаря. Є у краєзнавчому музеї Корсуня-Шевченківського, що на Черкащині, старе, потемніле від часу фото. Це – прижиттєвий портрет Кобзаря. Датована фотографія 1859 роком, коли поет втретє приїздив на Україну. Як потрапили ця безцінна реліквія до скромного музею?

Побував тоді Шевченко в Пирятині, Лебедині, Переяславі, Млієві, Городищі. А душа рвалася до рідних місць. Саме у жнива приїхав до Кирилівки, гостював у братів Микити і Йосипа, сестри Ярини. Клопотався про те, щоб викупити їх з кріпацтва. Тоді ж запросили Тараса Григоровича на весілля у село Межиріч на Канівщині. Поет поїхав.

Разом з усіма жартував, веселився, співав, розповідав веселі історії. Сподівався на власне таке свято й на те, що матиме скоро десь біля Дніпрових круч хатину. Дістав з кишені кілька своїх фотографій – у кожусі і смушевій шапці – і подарував друзям.

Була серед них Марія Бантос. В їхній родині, де було 8 дітей, часто бував Шевченко. Фотографія Кобзаря довго зберігалася в сім”ї Марії, а внуки подарували її музею. (За народним календарем, скорочено)

Газета КЛИЧ» число 37 1996 р. :

ПРОРОК

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм Пророка,
Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили…і чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята… горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка…
Царя вам повелів надать!

                              Тарас ШЕВЧЕНКО

Газета «Незборима нація» 1996 рік, березень, число 5:

«Не сфальшований Шевченко. Чому ми, українці, з такою любовю і пошаною ставимося до Тараса Шевченка? Невже в Україні не було поетів, рівних йому за генієм? Були, і немало. Секрет нев”янучої слави Шевченка в тім, що він водночас і геніальний поет і національний пророк, месія, посланий долею для врятування української нації від поглинення її російським етносом.

Україна – унікальне явище в світовій історії, коли нація і держава (якими б примарними вони не були нині) завдячують своєму існуванню одній людині – Тарасові Шевченку.

Щоб стати тим, ким він став, Шевченко витримав жорстокий екзамен на національну зрілість.

Великий історик Микола Костомаров (українець  по матері і росіянин по батькові; сучасники згадують, що дуже любив, коли його називали українцем) так оцінив поезію Шевченка: «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх: враження, яке вони справляли, нагадало мені Шіллерову баладу «Занавішений саїрський ідол» (в баладі, написаній 1795 року, йдеться про те, як юнак захотів пізнати істину. Пізнавши ж її, був настільки приголомшений, що невдовзі помер. Г.Г.) Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія  завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути від раптового світла істини, прихованої від спокутливого натовпу, який іде второваною дорогою повз таємничу завісу і не знає, що таїться за цією завісою!»

Але пам”ятаймо, якщо вчора було досить Шевченка, щоб утримати від падіння на наші голови дамоклевого меча, то завтра Шевченка вже не вистачить. Я не кажу про чеченську трагедію, Україна занадто велика, щоб Росія вдалася до подібного кроку. Механізм російської експансії в Україні особливий. Що він діє, відчуваємо. Пам”ятаймо і те, що цей механізм невпинно і філігранно удосконалюється.

Шлях до свободи один, псевдошляхів – багато.

Вчитуймося в Шевченка. Гартуймо дух і тіло на виконання Шевченкового заповіту.

Григорій Гребенюк, ДСУ
м.Краматорськ, Донецької обл.

Газета «Українське слово» 7 березня 1996 р. число 10 Київ -Париж:

9 березня виповнюється 182 роки від дня народження Тараса Шевченка.

Нам тілько плакать, плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п”яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки потечуть ріки,
Кровавії ріки!

Газета «Вечірній Київ»  №45 7 березня 1996 року:

Він викував Україну майбутнього у своєму серці

Ми кажемо, Тарас Шевченко – пророк української свободи. І реалізується його головна ідея, коли запанують «в своїй хаті й правда, і сила, і воля».

Нещодавно минуло сто п”ятдесят років, як наш поет завершив «Заповітом» цикл «Три літа». Причастившись землею батьків, відчув і тепло України в особі української еліти. Ще збагнув з усією ясністю стан Вітчизни - розрита могила! Від таких контрастів у його душі у величі і трагізмі постали згадані вище національні проблеми. Вилились, вибухли у ті 23 вірші збірки, які є і будуть для всіх поколінь українців Пророчим Словом, рушієм до визвольних змагань. Тоді Тарас Шевченко остаточно прозрів і просвітив поневолений люд «чиї сини? яких батьків? Ким? За що закуті?...» Збагнув свою долю -  бути рушієм до української державності. З того великого злету його духу «Трьох літ» - однієї з вершин світової поетичної творчості – українська державна ідея розвивається по висхідній. Принагідно зауважимо – трохи пізніше, 1848 року, вперше в дев»ятнадцятому столітті замайорів синьо-жовтий прапор у Галичині!

Таку Україну майбутнього викував наш поет у своєму серці в неймовірно чорні дні її долі. Нині ми стоїмо біля підніжжя нової діалектичної спіралі творчого розвитку української безкровної національно-демократичної революції – нової консолідації всіх національно-демократичних, патріотичних сил. Тож нам серед великих суперечностей і безладдя перехідного періоду, закликаючи з «Трьох літ»,

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі…

                 Олександр ДРОБАХА

Первому – вторая, а Тарасові – «ТАРС»…

Ні, це не спочиле в бозі «телеграфне агентство Радянського Союзу». «Тарс», як запевняє його генеральний директор і співголова оргкомітету із спорудження і відкриття пам»ятника Т.Г.Шевченку в м.Санкт-Петербурзі Леонід Зюзін, не абревіатура і навіть не значуще слово. Це просто набір літер, що виник, як часто буває, спонтанно. І сталося так, що генеральний директор фірми «Тарс» виявився рідним племінником по материній лінії відомого канадського скульптора, українця за походженням, Лео Мола (Леоніда Молодожанина), автора пам»ятника Кобзареві у Вашингтоні і Буенос-Айросі, а також бронзової фігури Тараса, яка сподобалася не лише мерові Санкт-Петербурга Анатолію Собчакові, а й усій 150-тисячній українській громаді міста на Неві.

Отже, Санкт-Петербург з «міста Леніна» поступово, за ініціативою його ж мешканців – і не тільки, звичайно, етнічних українців – перетворюється на місто Гоголя, Достоєвського, Чайковського, Шевченка… Сумнівними «лаврами» «міста Леніна» він охоче поступається іншим претендентам. А вони, як не дивно, є. І не де-небудь, а в серці Шевченкового краю, «на Вкраїні милій».

Та цур їм, отим загальмованим ленінофілам-шевченкофобам. Хай їм гикнеться на річницю від дня народження великого Кобзаря, який дав такого роду «українцям» належну і вбивчу оцінку у своїй безсмертній поезії. Нам же  залишається повідомити адресу, за якою всі , в Україні сущі, можуть надіслати кошти на спорудження пам»ятника Тарасові Шевченку в Санкт-Петербурзі.

Добірку підготував Микола ЦІВІРКО

Газета “Літературна Україна» №10 7 березня 1996 р.:

Свято у Вронькові. У старовинному мальовничому придніпровському селі Вороньків (колишньому сотенному) відбулося відкриття традиційного Міжнародного Шевченківського свята «В сім»ї вольній, новій…». Організаторами його стали Літературний фонд Спілки письменників України та редакція газети «Літературна Україна». Як відомо, цьогорічні шевченківські свята відбудуться у травні на Рівненщині.

А ось того вечора численні глядачі, які прийшли до холодного Будинку культури, були зігріті теплом пісень у виконанні дуету  «Горлиця» (Віра Голушко і Діна Гуменюк), Надії Добридень, Юрія Рожкова. Відкрив свято відомий український поет, секретар ради Спілки  письменників України Михайло Шевченко, який подарував вороньківчанам бібліотечку Кобзаревих творів. До шанувальників свята зверталися зі словом цьогорічний лауреат Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди Василь Плющ, поет Петро Овчар, ведучий програм на Українському телебаченні Аркадій Музичук і автор цих рядків.

На святі було багато слів вдячності на адресу не місцевої влади, а відомого на Київщині фермерського господарства «Корона», яке очолює молодий, але вже досвідчений Андрій Йосипович Черновський. Саме завдяки «Короні» і відбулося у Воронькові свято»

Микола ШОСТАК. Бориспільський район

ГазетаЛітературна Україна» №10 7 березня 1996 р.:

«Та й «списував Сковороду», навчаючись у Рубана»Кожному з нас іще з шкільної парти відомі слова з вірша Т.Г.Шевченка «А.О.Козачковському»:

Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду пятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками  з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари»…

Кожному з нас іще з шкільної парти відомо також про те, що малий Тарас «списував Сковороду», навчаючись грамоти у дяка Петра Богорського. Саме так стверджували і стверджують всі підручники з української літератури.

Знову ж таки, логічно зіставляючи всі факти і припущення, приходиш до висновку: перші літературні враження Шевченка пов”язані саме з поезією Г.С.Сковороди, і саме в той час, коли він навчався в дяка Павла Рубана.

У декого може виникнути запитання: хіба має якесь суттєве значення деталь – у якого дяка малий Тарас «списував Сковороду»? Так, має. Адже нам не повинно бути байдуже, в якому віці майбутній велет світової літератури Тарас Шевченко прилучився до творчості іншого велета – Григорія Сковороди. Адже бодай незначні розбіжності, неточності в біографії великого Кобзаря завдають непоправної шкоди духовному збагаченню людини.

Петро ОВЧАР

Газета “Український голос» ч.13  25 березня 1996 р.: «Тарас Шевченко» *9 березня 1814 року + 10 березня 1861 року»

То не вітер стогне в полі,
Не хвиля у морі:
То спіткало Україну
Тяжке-важке горе:

Наше щастя, наша радість,
Наша кріпка сила,
Душа чиста, праведная,
Як свічка, згоріла!

Плач же, нене, плач, нещасна
Вдово-сиротино.
Наш кобзар, наш батько щирий,
Тарас нас покинув!

Не роздасться смілий голос
На всю Україну,
Не порадить щирих діток
У лиху годину…

                    Олександр НАВРОЦЬКИЙ

Газета «Нескорена нація» №2 квітень 1996 р. 

«Дай нам, Боже, Шевченкового духу!»:

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..

Сонце засіяло над українською землею 182 роки тому – до нас прийшов співець душі народу, його мрій і сподівань. Прийшов поет, який став часткою серця кожного свідомого українця. Поет – найбільший патріот, який палко закликав любити свій край. Великий Кобзар став тим, без кого вже не можна жити. Він прославив українців і возвеличив на весь світ. Усе своє життя Шевченко віддав народові. Волелюбний дух переміг і жорстокі переслідування, і гоніння, і тяжкі випробовування, і десятирічне заслання. Спрага до волі давала силу боротися проти поневолювачів. До останніх днів Кобзар закликав «громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру», щоб будити волю.

Шевченків Дух лине по всій Україні. Він будив нас, галичан, ще за панування імперії до непокори «визволителям», до об”єднання , вселяв віру у здійснення мрії – волі України.

А у посвяті «Марку Вовчку» висловлює те сокровенне, що жило в ньому впродовж усього життя:

Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало,
І виблагав.

Виблагав Волю дорогий для нас Великий Кобзар. То ж чи маємо право ми сьогодні на зневіру? Ні! Є народ український у світі! І буде! Доля держави тепер залежить від кожного з нас. Живімо за заповідями Шевченка! Працюймо, творімо, проявляємо ентузіазм скрізь. Орім. Сіймо ниву. Шукаймо злагоди. Єднаймося. Не завидуймо багатому. Шукаймо однієї Правди. Переймаймося долею України. Будьмо нестерпними до тих, хто сумнівається в майбутньому держави. Хто говорить недобре про її незалежність.

Любімо рідну Україну, духовною зорею якої є Великий Кобзар. Живімо й трудімося в ім”я її життя!

І дай нам, Боже, сили, твердості й Шевченкового Духу!

Марія ВАСИЛЮК,
член Спілки журналістів України

«Припинити ганьбити нашого Генія»:

Хто і чого профанує постать Шевченка?

Нещодавно проїжджаючи автобусом через Бучач, побачив у центрі міста скульптуру згорбленого дядька та під”їхавши ближче, помітив, що то пам”ятник … Тарасу Шевченку. Спочатку я розгубився, сприйнявши це видіння за примару. Та, ущипнувши себе, переконався, що не сплю…То що ж воно таке?

І тут згадав, що і на Івано-Франківщині бачив по селах такі собі бездумні голови Тараса, та ще й у великих шапках, під якими вже зовсім нічого не видно і які не викликають ніяких думок чи емоцій. І дійшов я висновку, що робиться це за командою з одного центру, щоб зневілювати постать Великого Тараса, аби в очах українців виглядав він таким собі дядечком, який тільки те і знав, що оплакував долю України та ще оспівував її вишневі садочки.

Хай запам”ятють собі виродки юродиві. Шевченко для нас – Прометей, який порвав кайдани! І цим показав приклад для подвигу во ім”я життя і щастя українського народу.

І Прометеєм волі він буде стояти у наших містах і селах…

Євген ЧАЙКІВСЬКИЙ,
керівник пропагандивної референтури ОУНвУ

Газета «Товариш» №21 травень 1996 р.

«Кирило - Мефодіївське товариство: рівність, братерство, мир і любов»:

Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?

                       Т.Г.Шевченко,  1847

150 років тому, в квітні 1846 року Т.Г.Шевченко був прийнятий до Кирило-Мефодіївського товариства. Рівно через рік – в квітні 1847 року його було арештовано і вислано в солдати. Що ж ми знаємо про діяльність цього товариства?

Звернемось до праці історика О.Я.Єфименко, яка в 1906 році писала:

«В 1846 г. в Киеве при участии профессора Н.И.Костомарова устроилось тайное … Кирилло-Мефодиевское общество… уже в марте следующего 1847 г.  все его члены – Гулак, Костомаров, Белозерский, Шевченко, Кулиш и некоторые другие сделались жертвами доноса, были арестованы и подверглись тяжелым наказаниям, мало соответствовавшим официально признанной степени их виновности.  … общество это в высшей степени любопытно с другой стороны – со стороны тех идей, которые оно собой представляло: уничтожение крепостного права вместе с упразднением вообще всяких сословных привилегий и преимуществ; религиозная свобода и веротерпимость; полная свобода мысли, научного воспитания и печатного слова. Общесловянское будущее представлялось этим молодым украино-славянистам лишь в виде обширной федерации славянских народностей…»

Найціннішим свідченням діяльності Кирило-Мефодіївського товариства є «Книга буття українського народу», написана в оригінальній формі, розрахований на сприйняття читачем без попередньої підготовки. М. І.Костомаров робить спробу показати місце України в суспільному розвитку світу, вказує на причини, що рухали цим розвитком.

Зараз існує безліч різних організацій – релігійних, культурних і політичних, які претендують на істину, але будемо відверті. Хіба може бути культура чи релігія поза політикою?

Сьогодні прогресивна інтелігенція починає об»єднуватися в товариство «Прометей».

Ми звертаємось до всіх народів, що живуть поряд з нами, найперше до росіян, українців і білорусів, розбрат між якими найбезглуздіший: викореніть з сердець ваших безглузду ненависть один до одного, розпалену президентами і панами на загальну погибель всіх нас.  Об”єднайтеся, проженіть паразитів – панів з прихвостнями!

О.МЕЛЬНИЧЕНКО,
товариство «Прометей»

Газета «Літературна Україна» 23 травня 1996 року:

«… і дієсловом любиш теж»

*   *   *

Дівчинка читає «Кобзаря»
По складах, рядочок за рядочком.
Там із хмари місяць визира
І пливуть журавлики кленочком.

Он стоїть сторожова гора,
А під нею грають бандуристи.
Дівчинка читає «Кобзаря»
Про шляхи несходжені тернисті.

Там Дніпро палає – не згоря,
І співає мама колискову.
Як же гарно вчити рідну мову,
Світиться Шевченкова зоря.

*   *   *

Не плач, Кирилівко, не плач,
Ти й так наплакалась віками.
Клади у голови не камінь,
А прихилися до чола.

Він поривався аж до сліз
В твої досвітні верболози.
Посій у головах не сльози,
А кинь лиш грудочку землі.

І помолись, як він моливсь,
Усе життя своє за тебе.
Укрий його дніпровським небом,
Як він вкривався ще малим.

                                  Микола ПАЛІЄНКО

Поетичне слово генія: історична основа чи міфологічне тло?»

Джерела історичних творів Тараса Шевченка сьогодні набрали особливого розголосу, стали, можна сказати, серцевиною в шевченкознавстві.

З часу появи першого «Кобзаря» (1840 р.) й досі з різних причин, найчастіше політичних, різні коментатори не зважають на історичну основу Шевченкових поезій, зводячи її переважно до славнозвісної «Історії Руси» Григорія та Василя Политик, праць Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича, а також до фольклорно-етнографічних джерел. У зв”язку з цим шовіністичні публіцисти свідомо почали перекручувати і применшувати передовсім «Історію Русів», козацькі літописи за їхні національно-державницькі ідеї, зараховуючи ці праці до недостовірних, літературних, націоналістичних, а останнім часом разом з віршами Шевченка про минуле – до «міфологічних».

Щоб створити міфологічну концепцію, Грабович вимагає від Шевченка широких історичних трактатів, не хоче і не може зрозуміти, що поет вдається до образного, художнього мислення, опосередкованого пізнання світу, яке відрізняється від логічного, чистої думки, тобто зайве ототожнювати поезію з науковим стилем. У мистецтві слова – вони взаємозалежні і взаємопов”язані.

ОТЖЕ, всебічний науковий аналіз Шевченкових віршів, присвячених історії української державності, потребує глибокого студіювання друкованих і рукописних джерел про нашу Батьківщину, які поет пильно вивчав та використовував у своїй багаторічній творчості.

Ярослав ДЗИРА,
старший науковий співробітник
Інституту історії України Національної

Академії наук, кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України

«Раз добром нагріте серце вік  не прохолоне» (Минуло 160 років з дня народження Василя Гнилосирова):

Свого часу ім”я Василя Степановича Гнилосирова (21.Ш.1836 - 3.Х1.1900) – письменника, журналіста, фольклориста і педагога – зустрічалося на сторінках таких часописів, як «Основа», «Киевская старина» та «Зоря». Твори його виходили в кінці Х1Х століття й окремими виданнями (поема «Закохана», 1893, казка «Царівна-русалка», 1895 та ін.).

Скромна літературна спадщина В.Гнилосирова не лишила помітного сліду в історії нашого красного письменства, але Україна ніколи не забуде його великої освітньої діяльності, а також подвижницької праці, пов”язаної з ім”ям Тараса Шевченка та його святою могилою.

Світогляд юнака формувався насамперед під впливом поезії Т.Шевченка. «Вірші його – заповідь моя, якщо є що путнього в голові й серці – їм дяка», - зазначив Гнилосиров у «Щоденнику» 27 липня 1862 року. Під надихом Кобзаря він і сам почав писати вірші. Про це яскраво свідчить поезія «Тарасові Шевченку на той світ», останні рядки якої автор заніс до заведеної ним першої Книги вражень на Тарасовій горі:

Спородила тебе мати

У пахарській хаті,
Спородила й заповіла
Про горе співати.
І співав Ти, орле сизий,
Співав до могили, -
Всім у серденько запали
Пісні твої милі.
Ми над ними сумували,
Плакали, сміялись
І до правди, до любові
Серцем поривались.
Виливаєм свою душу
Твоїми словами,
І апостолом на віки
Ти став поміж нами.

Гнилосиров поширював полум”яне Кобзареве слово серед народу. Задля цього він став книгоношею і влітку їздив по ярмарках, читав селянам твори Шевченка та інших українських письменників.

До останніх днів свого життя, будучи тяжко хворим та майже незрячим, працював Василь Степанович над нотатками, що стосувалися Шевченкової могили. Серце подвижника зупинилося 3 листопада 1900 року. Як свідчить розшуканий нами запис у метричній книзі Успенського собору, його було поховано на новому міському кладовищі, за кілька кілометрів від Шевченкової могили. На жаль, могилу Василя Гнилосирова відшукати не вдалося.

Зінаїда ТАРАХАН-БЕРЕЗА.
м.Канів

Реквієм на Тарасовій горі:

Нинішнє Міжнародне Шевченківське свято «В сім”ї вольній, новій…» приймає гостинна земля Рівненщини, там відбудуться основні його заходи, туди прямує представницька делегація письменників, художників, митців з Києва, зарубіжних гостей. Але зародилося традиційне свято п”ятнадцять років тому на Черкащині, на батьківщині великого Кобзаря, і щороку, незалежно від того, яка з областей України гостинно розкриває обійми для численни[ гостей (а геній Тараса визнано у всьому світі!), починається воно незмінно на Чернечій горі у Каневі, де знайшов останній прихисток пророк українського народу.

Над сивим Дніпром прозвучав реквієм Кобзареві у виконанні кращих творчих колективів Черкащини.

Міжнародне Шевченківське свято «В сім”ї вольній, новій…» стартувало. До зустрічі на рівненській землі!

Газета «Україна і світ»  №94-95  25 травня 1996 року:

Париж. Сквер Тараса Шевченка:

У самому центрі Парижа, на бульварі Сен Жермен, неподалік од Лувра, собору Нотр-Дам, Ейфелевої вежі та інших всесвітньовідомих визначних місць французької столиці, є скромний триповерховий будинок, огороджений чавунним парканчиком, за яким у невеличкому подвір”ї,  по-під самою стіною будинку, стоїть погруддя Кобзаря, одне з трьох, поставлених на французькій землі. Над парканом – табличка з написом : «Сквер Тараса Шевченка».

Сюди, до греко - католицької церкви Святого Володимира Великого, постійно приходять до ста віруючих з усього міста і його околиць. Це один із помітних осередків українства в Парижі. Є тут і невелика православна громада – десь 15-20 родин, переважно з тих, хто емігрував до Франції зі Східної України ще в 20-х роках.

У приміщенні церкви є невелика зала, що використовується для різних зібрань, виставок та інших культурницьких заходів. Тут же діє суботня школа, яку відвідують зо два десятка дітей. Перед Великоднем вони приходять сюди робити писанки.

Пригасле було культурницьке життя паризької діаспори, що зумовлено поступовою асиміляцією першоемігрантів та їхніх нащадків, останніми роками трохи пожвавилось завдяки вільним контактам з Україною. Отець Ярослав та інші члени громади привітно зустрічають гостей, серед яких, зокрема, музиканти й танцюристи з різних мистецьких колективів Києва, Львова, Тернополя. Вже двічі під час гастролей у Франції співала літургію в церкві Святого Володимира Великого Державна академічна капела України «Думка».

- Навіть деякі наші депутати тут виступали.

Якось дуже просто й природно вимовляє отець Ярослав це слово – «наші».

Олена НИКАНОРОВА

Газета “Літературна Україна»  №23-24  13 червня 1996 року

Підсумки й уроки Шевченківського свята:

У «Літературній Україні» (від 23 травня ц.р.) було опубліковано інтерв”ю з головою оргкомітету, відповідальним секретарем Комісії з проведення Міжнародного Шевченківського свята «В сім”ї вольній, новій…» Михайлом Шевченком, в якому він познайомив читачів і учасників форуму з програмою урочистих заходів на Рівненщині. Свято, незважаючи на всі труднощі й перепони, таки прийшло на нашу землю – й відшуміло разом з весняним цвітом. Тепер, цілком логічно, настав час підбити його підсумки й поміркувати про майбутнє. А хто зробить це краще за голову оргкомітету? Отож – знову слово Михайлові Шевченку:

- Отже, Михайле Васильовичу, всупереч деяким песимістичним прогнозам, традиційне Шевченківське свято таки відбулося. Як, на Ваш погляд, упоралася зі своєю відповідальною місією Рівненщина?

- Кожна з областей має своє бачення цього представницького Шевченківського форуму, свій сценарій. Ми завжди намагалися проводити його насамперед у «найскладніших» областях, де негаразди з уживанням української мови, куди рідко заводять діячів культури гастрольні стежки. Переслідували при цьому три мети: 1) зініціювати сплеск національної самосвідомості; 2) повести з людьми щиру, соціально загострену розмову; 3) сприяти культурному пробудженню краю. Пригадую, як лякали нас Харківщиною, Сумщиною, та й Закарпаттям: мовляв, то «відсталі» в плані національної ідеї області, свято зазнає провалу і т. ін. Та всупереч прогнозам, у кожній з цих областей воно мало величезний успіх, знайшло широкий відгук у людських серцях. Слушно казав Юрій Мушкетик, що Тарас Шевченко там, де є хоч один українець.

Рівненщина в цьому ряду – виняток. Тут нікого не треба агітувати ні за рідну мову, ні за національну ідею. Рівненці самі запросили до себе на свято, мотивуючи такі запросини історичною подією в житті краю – 150-річчям від часу перебування в ньому Тараса Шевченка.

Василь ПЛЮЩ

Буде пам”ятник Кобзареві:

У шахтарському Червнограді на Вічевій площі розпочато роботи по встановленню пам”ятника Тарасові Шевченку. Монумент заплановано відкрити до Дня незалежності України.

Тарас Лахман.

Львівська область

Газета “Демократична Україна» №151  31 грудня 1996 року

Він тут ходив, він тут любив… (150 років тому в будинку на Козиному болоті в Києві оселився Т.Г.Шевченко)

Далеко не всі з тих, що проходять Майданом Незалежності в Києві, знають, що з давніх часів ця місцевість називалась Козиним болотом, що колись цю землю сходив  Великий кобзар. Саме про ці його мандри писав Максим Рильський:

В урочищі Козиного болота
І на узгір”ях щедрого Дніпра
Зростала гордість мужа-патріота
У чарах пензля, помазка й пера.

Неподалік від майдану стоїть невеликий ошатний будиночок, де тепер музей, освячений ім”ям геніального сина України. Коли переступаєш його поріг, трепетно б”ється серце від думки, що півтора століття тому в цих стінах мешкав Тарас Шевченко. Тут усе пройнято його духом, переживаннями, мріями. Здається, нічого не змінилося. Усі речі в експозиції залишилися у своєму первісному вигляді. Кожна з них – жива історія і неповторна реліквія.

На порозі Будинку-музею мені знову спливають на пам”ять слова, мовлені про геніального сина України поетом Максимом Рильським:

Його весна довіку не зівяне,
Його «Кобзар» нікому не спалить.
Він тут ходив, він тут любив, кияни,
Шапки з голів – і голови схиліть!

Джерело: http://ostriv.in.ua
Автор: Підготував Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України.

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна