Закрити
Le Sapin - Ялинка
18 Вересня 2012, 22:52 , Переглядів: 5316
FacebookTwitterLivejournal
Le Sapin - Ялинка Фото: http://millionpodarkov.ru Le Sapin - Ялинка

Додаткові матеріали для вивчення французської мови. Казка Г.Х.Андерсена з перекладом.

Là-bas, dans la forêt, il y avait un joli sapin. Il était bien placé, il avait du soleil et de l'air ; autour de lui poussaient de plus grands camarades, pins et sapins. Mais lui était si impatient de grandir qu'il ne remarquait ni le soleil ni l'air pur, pas même les enfants de paysans qui passaient en bavardant lorsqu'ils allaient cueillir des fraises ou des framboises.

« Oh ! si j'étais grand comme les autres, soupirait le petit sapin, je pourrais étendre largement ma verdure et, de mon sommet, contempler le vaste monde. Les oiseaux bâtiraient leur nid dans mes branches et, lorsqu'il y aurait du vent, je pourrais me balancer avec grâce comme font ceux qui m'entourent. »

Le soleil ne lui causait aucun plaisir, ni les oiseaux, ni les nuages roses qui, matin et soir, naviguaient dans le ciel au-dessus de sa tête.

L'hiver, lorsque la neige étincelante entourait son pied de sa blancheur, il arrivait souvent qu'un lièvre bondissait, sautait par-dessus le petit arbre - oh ! que c'était agaçant ! Mais, deux hivers ayant passé, quand vint le troisième, le petit arbre était assez grand pour que le lièvre fût obligé de le contourner. Oh ! pousser, pousser, devenir grand et vieux, c'était là, pensait-il, la seule joie au monde.

En automne, les bûcherons venaient et abattaient quelques-uns des plus grands arbres. Cela arrivait chaque année et le jeune sapin, qui avait atteint une bonne taille, tremblait de crainte, car ces arbres magnifiques tombaient à terre dans un fracas de craquements.

Où allaient-ils ? Quel devait être leur sort ?

Au printemps, lorsque arrivèrent l'hirondelle et la cigogne, le sapin leur demanda :

- Savez-vous où on les a conduits ? Les avez-vous rencontrés ?

Les hirondelles n'en savaient rien, mais la cigogne eut l'air de réfléchir, hocha la tête et dit :

- Oui, je crois le savoir, j'ai rencontré beaucoup de navires tout neufs en m'envolant vers l'Egypte, sur ces navires il y avait des maîtres-mâts superbes, j'ose dire que c'étaient eux, ils sentaient le sapin.

- Oh ! si j'étais assez grand pour voler au-dessus de la mer ! Comment est-ce au juste la mer ? A quoi cela ressemble-t-il ?

- Euh ! c'est difficile à expliquer, répondit la cigogne.

Et elle partit.

- Réjouis-toi de ta jeunesse, dirent les rayons du soleil, réjouis-toi de ta fraîcheur, de la jeune vie qui est en toi.

Le vent baisa le jeune arbre, la rosée versa sur lui des larmes, mais il ne les comprit pas.

Quand vint l'époque de Noël, de tout jeunes arbres furent abattus, n'ayant souvent même pas la taille, ni l'âge de notre sapin, lequel, sans trêve ni repos, désirait toujours partir. Ces jeunes arbres étaient toujours les plus beaux, ils conservaient leurs branches, ceux-là, et on les couchait sur les charrettes que les chevaux tiraient hors de la forêt.

- Où vont-ils? demanda le sapin, ils ne sont pas plus grands que moi, il y en avait même un beaucoup plus petit. Pourquoi leur a-t-on laissé leur verdure?

- Nous le savons, nous le savons, gazouillèrent les moineaux. En bas, dans la ville, nous avons regardé à travers les vitres, nous savons où la voiture les conduit. Oh ! ils arrivent au plus grand scintillement, au plus grand honneur que l'on puisse imaginer. A travers les vitres, nous les avons vus, plantés au milieu du salon chauffé et garnis de ravissants objets, pommes dorées, gâteaux de miel, jouets et des centaines de lumières.

- Suis-je destiné à atteindre aussi cette fonction ? dit le sapin tout enthousiasmé. C'est encore bien mieux que de voler au-dessus de la mer. Je me languis ici, que n'est-ce déjà Noël ! Je suis aussi grand et développé que ceux qui ont été emmenés l'année dernière. Je voudrais être déjà sur la charrette et puis dans le salon chauffé, au milieu de ce faste. Et, ensuite ... il arrive sûrement quelque chose d'encore mieux, de plus beau, sinon pourquoi nous décorer ainsi. Cela doit être quelque chose de grandiose et de merveilleux ! Mais quoi ?... Oh ! je m'ennuie ... je languis ...

- Sois heureux d'être avec nous, dirent l'air et la lumière du soleil. Réjouis-toi de ta fraîche et libre jeunesse.

Mais le sapin n'arrivait pas à se réjouir. Il grandissait et grandissait. Hiver comme été, il était vert, d'un beau vert foncé et les gens qui le voyaient s'écriaient : Quel bel arbre !

Avant Noël il fut abattu, le tout premier. La hache trancha d'un coup, dans sa moelle ; il tomba, poussant un grand soupir, il sentit une douleur profonde. Il défaillait et souffrait.

L'arbre ne revint à lui qu'au moment d'être déposé dans la cour avec les autres. Il entendit alors un homme dire :

- Celui-ci est superbe, nous le choisissons.

Alors vinrent deux domestiques en grande tenue qui apportèrent le sapin dans un beau salon. Des portraits ornaient les murs et près du grand poêle de céramique vernie il y avait des vases chinois avec des lions sur leurs couvercles. Plus loin étaient placés des fauteuils à bascule, des canapés de soie, de grandes tables couvertes de livres d'images et de jouets ! pour un argent fou - du moins à ce que disaient les enfants.

Le sapin fut dressé dans un petit tonneau rempli de sable, mais on ne pouvait pas voir que c'était un tonneau parce qu'il était enveloppé d'une étoffe verte et posé sur un grand tapis à fleurs ! Oh ! notre arbre était bien ému ! Qu'allait-il se passer ?

Les domestiques et des jeunes filles commencèrent à le garnir. Ils suspendaient aux branches de petits filets découpés dans des papiers glacés de couleur, dans chaque filet on mettait quelques fondants, des pommes et des noix dorées pendaient aux branches comme si elles y avaient poussé, et plus de cent petites bougies rouges, bleues et blanches étaient fixées sur les branches. Des poupées qui semblaient vivantes - l'arbre n'en avait jamais vu - planaient dans la verdure et tout en haut, au sommet, on mit une étoile clinquante de dorure.

C'était splendide, incomparablement magnifique.

- Ce soir, disaient-ils tous, ce soir ce sera beau.

« Oh ! pensa le sapin, que je voudrais être ici ce soir quand les bougies seront allumées ! Que se passera-t-il alors ? Les arbres de la forêt viendront-ils m'admirer ? Les moineaux me regarderont-ils à travers les vitres ? Vais-je e rester ici, ainsi décoré, l'hiver et l'été ? »

On alluma les lumières. Quel éclat ! Quelle beauté ! Un frémissement parcourut ses branches de sorte qu'une des bougies y mit le feu : une sérieuse flambée.

- Mon Dieu ! crièrent les demoiselles en se dépêchant d'éteindre.

Le pauvre arbre n'osait même plus trembler. Quelle torture ! Il avait si peur de perdre quelqu'une de ses belles parures, il était complètement étourdi dans toute sa gloire ... Alors, la porte s'ouvrit à deux battants, des enfants en foule se précipitèrent comme s'ils allaient renverser le sapin, les grandes personnes les suivaient posément. Les enfants s'arrêtaient - un instant seulement -, puis ils se mettaient à pousser des cris de joie - quel tapage ! - et à danser autour de l'arbre. Ensuite, on commença à cueillir les cadeaux l'un après l'autre.

« Qu'est-ce qu'ils font ? se demandait le sapin. Qu'est-ce qui va se passer ? »

Les bougies brûlèrent jusqu'aux branches, on les éteignait à mesure, puis les enfants eurent la permission de dépouiller l'arbre complètement. Ils se jetèrent sur lui, si fort, que tous les rameaux en craquaient, s'il n'avait été bien attaché au plafond par le ruban qui fixait aussi l'étoile, il aurait été renversé.

Les petits tournoyaient dans le salon avec leurs jouets dans les bras, personne ne faisait plus attention à notre sapin, si ce n'est la vieille bonne d'enfants qui jetait de-ci de-là un coup d'œil entre les branches pour voir si on n'avait pas oublié une figue ou une pomme.

- Une histoire ! une histoire ! criaient les enfants en entraînant vers l'arbre un gros petit homme ventru.

Il s'assit juste sous l'arbre.

- Comme ça, nous sommes dans la verdure et le sapin aura aussi intérêt à nous écouter, mais je ne raconterai qu'une histoire. Voulez-vous celle d'Ivède-Avède ou celle de Dumpe-le-Ballot qui roula en bas des escaliers, mais arriva tout de même à s'asseoir sur un trône et à épouser la princesse ?

L'homme racontait l'histoire de Dumpe-le-Ballot qui tomba du haut des escaliers, gagna tout de même le trône et épousa la princesse. Les enfants battaient des mains. Ils voulaient aussi entendre l'histoire d'Ivède-Avède, mais ils n'en eurent qu'une. Le sapin se tenait coi et écoutait.

« Oui, oui, voilà comment vont les choses dans le monde », pensait-il. Il croyait que l'histoire était vraie, parce que l'homme qui la racontait était élégant.

- Oui, oui, sait-on jamais ! Peut-être tomberai-je aussi du haut des escaliers et épouserai-je une princesse !

Il se réjouissait en songeant que le lendemain il serait de nouveau orné de lumières et de jouets, d'or et de fruits.

Il resta immobile et songeur toute la nuit.

Au matin, un valet et une femme de chambre entrèrent.

- Voilà la fête qui recommence ! pensa l'arbre. Mais ils le traînèrent hors de la pièce, en haut des escaliers, au grenier... et là, dans un coin sombre, où le jour ne parvenait pas, ils l'abandonnèrent.

- Qu'est-ce que cela veut dire ? Que vais-je faire ici ?

Il s'appuya contre le mur, réfléchissant. Et il eut le temps de beaucoup réfléchir, car les jours et les nuits passaient sans qu'il ne vînt personne là-haut et quand, enfin, il vint quelqu'un, ce n'était que pour déposer quelques grandes caisses dans le coin. Elles cachaient l'arbre complètement. L'avait-on donc tout à fait oublié ?

«C'est l'hiver dehors, maintenant, pensait-il. La terre est dure et couverte de neige. On ne pourrait même pas me planter ; c'est sans doute pour cela que je dois rester à l'abri jusqu'au printemps. Comme c'est raisonnable, les hommes sont bons ! Si seulement il ne faisait pas si sombre et si ce n'était si solitaire ! Pas le moindre petit lièvre. C'était gai, là-bas, dans la forêt, quand sur le tapis de neige le lièvre passait en bondissant, oui, même quand il sautait par-dessus moi ; mais, dans ce temps-là, je n'aimais pas ça. Quelle affreuse solitude, ici ! »

« Pip ! pip ! » fit une petite souris en apparaissant au même instant, et une autre la suivait. Elles flairèrent le sapin et furetèrent dans ses branches.

- Il fait terriblement froid , dit la petite souris. Sans quoi on serait bien ici, n'est-ce pas, vieux sapin?

- Je ne suis pas vieux du tout, répondit le sapin. Il en y a beaucoup de bien plus vieux que moi.

- D'où viens-tu donc ? demanda la souris, et qu'est-ce que tu as à raconter ?

Elles étaient horriblement curieuses.

- Parle-nous de l'endroit le plus exquis de la terre. Y as-tu été ? As-tu été dans le garde-manger ?

- Je ne connais pas ça, dit l'arbre, mais je connais la forêt où brille le soleil, où l'oiseau chante.

Et il parla de son enfance. Les petites souris n'avaient jamais rien entendu de semblable. Elles écoutaient de toutes leurs oreilles.

- Tu en as vu des choses ! Comme tu as été heureux !

- Moi ! dit le sapin en songeant à ce que lui-même racontait. Oui, au fond, c'était bien agréable.

Mais, ensuite, il parla du soir de Noël où il avait été garni de gâteaux et de lumières.

- Oh ! dirent encore les petites souris, comme tu as été heureux, vieux sapin.

- Mais je ne suis pas vieux du tout, ce n'est que cet hiver que j'ai quitté ma forêt ; je suis dans mon plus bel âge, on m'a seulement replanté dans un tonneau.

- Comme tu racontes bien, dirent les petites souris.

La nuit suivante, elles amenèrent quatre autres souris pour entendre ce que l'arbre racontait et, à mesure que celui-ci parlait, tout lui revenait plus exactement.

« C'était vraiment de bons moments, pensait-il. Mais ils peuvent revenir, ils peuvent revenir ! Dumpe-le-Ballot est tombé du haut des escaliers, mais il a tout de même eu la princesse ; peut-être en aurai-je une aussi. »

Il se souvenait d'un petit bouleau qui poussait là-bas, dans la forêt, et qui avait été pour lui une véritable petite princesse.

- Qui est Dumpe-le-Ballot ? demandèrent les petites souris.

Alors le sapin raconta toute l'histoire, il se souvenait de chaque mot ; un peu plus, les petites souris grimpaient jusqu'en haut de l'arbre, de plaisir.

La nuit suivante, les souris étaient plus nombreuses encore, et le dimanche il vint même deux rats, mais ils déclarèrent que le conte n'était pas amusant du tout, ce qui fit de la peine aux petites souris ; de ce fait, elles-mêmes l'apprécièrent moins.

- Eh bien , merci, dirent les rats en rentrant chez eux. Les souris finirent par s'en aller aussi, et le sapin soupirait.

- C'était un vrai plaisir d'avoir autour de moi ces petites souris agiles, à écouter ce que je racontais. C'est fini, ça aussi, mais maintenant, je saurai goûter les plaisirs quand on me ressortira. Mais quand ?

Ce fut un matin, des gens arrivèrent et remuèrent tout dans le grenier. Ils déplacèrent les caisses, tirèrent l'arbre en avant. Bien sûr, ils le jetèrent un peu durement à terre, mais un valet le traîna vers l'escalier où le jour éclairait.

«Voilà la vie qui recommence », pensait l'arbre, lorsqu'il sentit l'air frais, le premier rayon de soleil ... et le voilà dans la cour.

Tout se passa si vite ! La cour se prolongeait par un jardin en fleurs. Les roses pendaient fraîches et odorantes par-dessus la petite barrière, les tilleuls étaient fleuris et les hirondelles voletaient en chantant : « Quivit, quivit, mon homme est arrivé ! » Mais ce n'était pas du sapin qu'elles voulaient parler.

- Je vais revivre, se disait-il, enchanté, étendant largement ses branches. Hélas ! elles étaient toutes fanées et jaunies. L'étoile de papier doré était restée fixée à son sommet et brillait au soleil... Dans la cour jouaient quelques enfants joyeux qui, à Noël, avaient dansé autour de l'arbre et s'en étaient réjouis. L'un des plus petits s'élança et arracha l'étoile d'or.

- Regarde ce qui était resté sur cet affreux arbre de Noël, s'écria-t-il en piétinant les branches qui craquaient sous ses souliers.

L'arbre regardait la splendeur des fleurs et la fraîche verdure du jardin puis, enfin, se regarda lui-même. Comme il eût préféré être resté dans son coin sombre au grenier ! Il pensa à sa jeunesse dans la forêt, à la joyeuse fête de Noël, aux petites souris, si heureuses d'entendre l'histoire de Dumpe-le- Ballot.

« Fini ! fini ! Si seulement j'avais su être heureux quand je le pouvais. »

Le valet débita l'arbre en petits morceaux, il en fit tout un grand tas qui flamba joyeusement sous la chaudière. De profonds soupirs s'en échappaient, chaque soupir éclatait. Les enfants qui jouaient au-dehors entrèrent s'asseoir devant le feu et ils criaient : Pif ! Paf ! à chaque craquement, le sapin, lui, songeait à un jour d'été dans la forêt ou à une nuit d'hiver quand les étoiles étincellent. Il pensait au soir de Noël, à Dumpe-le-Ballot, le seul conte qu'il eût jamais entendu et qu'il avait su répéter... et voilà qu'il était consumé ...

Les garçons jouaient dans la cour, le plus jeune portait sur la poitrine l'étoile d'or qui avait orné l'arbre au soir le plus heureux de sa vie. Ce soir était fini, l'arbre était fini, et l'histoire, aussi, finie, finie comme toutes les histoires.

Ялинка

В лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше — сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря, їй було байдуже до селянських дітей, що приходили і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сідали під ялинкою і казали:

— Ой, яка вона мила, маленька! А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.

— Ах, якби я вже була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка.— Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити своєю верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітках, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці і ввечері.

Приходила зима, і все навколо вкривав сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таким великим, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще в світі»,— думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева робилися голими, довгими та тонкими, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани і везли з лісу.

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

— Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз подивився замислено, кивнув головою і сказав:

— Так, можливо! Я стрівав багато нових кораблів, коли летів з Єгипта. На кораблях були чудові щогли. І гадаю, що то були ті дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони опинились високо, дуже високо!

— О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях! А яке ж воно, море? На що воно схоже?

— Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.

— Радій з своєї молодості! — казало сонячне проміння.— Радій з свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або рівні з ялинкою, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

— Куди їх везуть? — спитала ялинка.— Вони ж не більші за мене, одна навіть далеко менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

— Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці.— Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, яку тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

— А потім? — спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.— А потім? Що було з ними потім?

— Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!

— А може, й я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка.— Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та розкоші! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

— Радій нам! — казали сонячний промінь й повітря.— Радій з своєї молодості та волі!

Але вона не раділа, а все росла й росла І Взимку і влітку стояла вона зеленою, темно-зеленою. Люди, що бачили її, говорили:

— Чудове деревце! .

І от взимку, під свято, цю ялинку зрубали найпершу.

Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий Тііль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя, їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона виросла. Вона знала, що більше не побачить ні своїх любих подруг, ні маленьких кущиків, ні квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей — від'їзд.

Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинками вивантажували у дворі і якась людина сказала:

— Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!

. Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна1 стояли великі китайські вази з левами на кришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок — «на тисячу тисяч рігсдалерів ([Стара монета в Данії.]) — не меншеє,— так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з . піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили зеленою матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка. Що ж це буде тепер?

Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили цукерками. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони на ялинці і виросли. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх і білих свічечок.

Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,— ялинка ніколи не бачила таких раніше,— загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив'язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!

— Увечері,— казали всі,— сьогодні увечері ялинка засяє!

«О! — думала ялинка.— Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше засвітили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»

Не багато вона знала!..

Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.

Нарешті, засвітили свічки.

Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками — якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.

— Ай-яй-яй! — закричали дівчата і швидко загасили вогонь.

Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно!

А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував її. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей. Вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості вони загомоніли так, що у вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки і почали зривати один подарунок за одним.

«Що вони роблять? — думала ялинка.— Що це значить?»

Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.

Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та видивлялася тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.

— Казку! Казку! — закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:

— От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь — послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати — про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену — красуню-принцесу?

— Про Іведе-Аведе! — закричали одні.

— Про Клумпе-Думпе! — закричали інші.

Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більш нічого робити?»

Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!

Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і упав з драбини, але знову повернув собі шану і одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» Вони хотіли послухати ще казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.

Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.

«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! — думала ялинка і вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.— Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім здобуду красуню!»

І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом і фруктами.

«Завтра я вже не тремтітиму! — думала вона.— Я радітиму з моєї розкоші. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».

І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.

Вранці прийшли служники й дівчата.

«Зараз почнуть мене прикрашати»,— подумала ялинка, але її витягли з кімнати, поволокли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.

«Що ж це значить? — подумала ялинка.— Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити і почути?» І вона притулилася до стіни і все думала, думала.Часу для цього— було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.

Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.

«Зараз надворі зима,— думала ялинка,— земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити. Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»

— Пік-пік! — сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.

— Страшенний холод,— сказали мишенята,— а то було б тут добре! Правда, стара ялино?

— Я зовсім не стара! — відповіла ялинка.— Є багато дерев, далеко старших за мене.

— Звідки ти прийшла сюди? — спитали миші.— І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві.— Розкажи нам про найкраще місце на землі! Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна танцювати, по лойбвих свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?

— Цього я не знаю! — сказала ялинка.— Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!

І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного. Вони послухали і сказали:

— Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти, була!

— Я? — здивувалася ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.— Так, можливо, це були дуже веселі часи!

А далі.вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.

— О,— сказали маленькі миші,— яка були ти щаслива, стара ялино?

— Я зовсім не стара! — заперечила . ялинка.— Мене тільки цю зиму взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!

— Як гарно ти розповідаєш! — сказали мишенята.

І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким теж хотілось послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, й я дістану принцесу!»

І деревце згадувало маленьку гарненьку берізку, що росла, в лісі, недалеко від нього. Берізка здавалася деревцю справжньою красунею-принцесою.

— Хто це Клумпе-Думпе? — спитали маленькі миті. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам'ятала її слово в слово.

Мишенята від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.

Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювались казкою так, як раніше.

— Ви знаєте тільки одну цю історію? — спитали пацючихи.

— Тільки одну! — сказала ялинка.— Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не знала, яка була щаслива.

— Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?

— Ні! — відповіла ялинка.

— Ну, дякуємо вам! — сказали пацючихи і пішли. Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:

— Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві, маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси.

Якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витягли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.

«Ну, починається знову життя!» — подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння і опинилася надворі.

Все це сталося дуже швидко. Деревце навіть забуло подивитися само на себе — так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувались свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.

 Квір-вір-віт! — але це вони квірікали не до ялинки.

— Тепер я заживу! — раділа ялинка і широко розправила свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку, між бур'яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.

Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи з неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку.

— Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! — сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.

А ялинка дивилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе і захотіла повернутися в свій темний куток, на горище. Вона думала про свою свіжу юність у лісі, про веселий святковий вечір і про маленьких мишеняток, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.

— Минулося! Минулося! — казало дерево.— Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!

Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в'язка дров. Як запалали вони під великим казаном!

Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивилися і кричали:

— Піф! Піф!

А ялина, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли— зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона чула і вміла розповідати. Так вона і згоріла.

Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також.

Кінець, кінець, як усім історіям на світі.

Джерело: http://www.sky-art.com
Видалити Відміна
Забанити Відміна