Закрити
Чорнобиль не має минулого часу
25 Червня 2012, 23:57 , Переглядів: 20888
FacebookTwitterВКонтактеLivejournal
Чорнобиль не має минулого часу Пам'ятник героям Чорнобиля

Виховний захід учасника І Всеукраїнського конкурсу "Творчий вчитель - обдарований учень".

Тим, що згоріли в огні у перші хвилини двобою присвячується…

На сцені — стіл, накритий чорною скатертиною. На столі — образ Божої Матері, розламана хлібина, запалена свічка, кетяг калини. Портрети пожежників на столах. Задній план — чорний драп, два плакати, вінок.
Лунає дзвін. Виходять ведучі.  

Музика Era "Mirror"

Ведуча. Лунає дзвін. Тривогою та болем напо­внені наші серця. Болем за нашу землю, яку зрошують смертонос­ні кислотні дощі, за отруєні хі­мічними відходами ріки, за небо з озоновими дірами, за вирубані ліси. Тривогою — за майбутнє життя.
Стогне дзвін. Та найгіркішими нотами звучать у ньому голоси Чорнобиля, ка­тастрофи, яка ніколи не зітреть­ся з людської історії, не згасне у віках.

Дзвін стишується.

Учитель. Шановні присут­ні! Сьогодні ми проведемо вечір-спомин про трагедію Чорноби­ля.
Полин-трава... Стародав­нє містечко пригорнулося се­ред лісів і ланів до світловодої Прип'яті. А звідки, з яких глибин народних придбала ти на­зву —  полин-трава?
Чорнобиль... Засноване це місто ще за часів Київської Русі в 130 км на північ від Києва. Його назва походить від назви різновиду трави, полин — чорнобилки.

Ведучий. Стародавній Чорнобиль дав свою гірку назву потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочато в 1971 році. В 1986 працювало вже чотири енергобло­ки, добудовували шостий, а п'ятий збиралися пускати в дію. Це була найпотужніша на той час атомна електростанція в Європі. Це мала бути гордість Радянського Союзу, а стала його трагедією.

Учитель. А сьогодні – це мертва зона...  
Про жахливу подію важко згадувати, страх проймає душу при згадці про мільйони заги­блих людей, особливо моло­дих, які помирають повільно, але в тяжких муках. Ще багато століть ця трагедія буде нага­дувати про себе вадами у ново­народжених.
Ранок... Чорний ранок...

Ведучий.   

Ти відомий сьогодні кожному –
Не ім’ям своїм, а бідою.
Тою вулицею порожньою
Понад прип’ятською водою…
Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!
У якому ти жив сторіччі?
Запеклись перестиглі ягоди,
Наче кров, на твоїм обличчі.

Ведучий. Берег Прип’яті. Мирна весняна українська ніч. 26 квітня 1986р.…
Ця дата назавжди залишиться в пам’яті людства.
О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум’я.

Яка біда підступна і падлюча,
І скільки крутизни хова нутро!
Повзе вона, звиваючись гадючо,
До прихистку, який звело добро.
Щоб зненацька боляче так вжалити,
Лишаючи то рану, то синця.
Митається, мов звір несамовито
Цей атом незбагненний до кінця.
А думалось: впокорений, слухняний,
Гадалося, служитиме як слід.
Та вибухнув пекельно день весняний
Так, що здригнувсь тривожно всенький світ.
Зів’яв пейзаж, зробивсь таким пасивним,
Вгорнулось місто в незвичайний дим.
І мирний атом, ставши агресивним,
Націлився на села і сади.

Уривок з роману В.Яворівського "Марія з полином у кінці століття"

Музика Лакрімоза

"З руїн реактора вириваєть­ся стовп зловіщого вогню, пари, уламки перекрить, блискучих труб, палаючих шматків графіту.
Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднявся в небо, освітлю­ючи корпуси атомної, річку з вер­болозами. Вогняний стовп завми­рає на висоті 1,5 км. На вершині його утворилась світла куля, яка начеб засмоктує в себе цей при­марний стовбур, усередині якого щось рухається, згортається, випростовується. Але сам він стоїть над нічною землею, як ялинкова іграшка блідо-вишневого криваво­го кольору. Ніч безвітряна і стовп стоїть між небом і землею, наче вагається, куди ж йому спустити свій корінь..."

А трагедія кожну мить наростала,
Мов зібрала зі світу пожежі розплати, війну.
І, немов з Хіросіми, з безодні повстала,
Перед людством відкривши свою таїну.

Учитель. І першими на захист своєї зем­лі, народу, до палаючого реактору прибули пожежники. Перебувати в епіцентрі вибуху було рівносиль­но самогубству. Але...
Командир перед строем сказал тяжело:
— Хоть риск и смертелен, но все же...
Запнулся, как будто бы горло свело:
— Если не мы, то кто же?
(О. Прокоф'єв)

Ведучий. Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Михайлович Шашенок, який заступив тієї ночі на зміну. Його, обпаленого і опроміненого, винесли на руках пожежники та  лікарі , він встиг ще простогнати: «Там… Валера…» і втратив свідомість. Більше вона до нього не повернулась. Тіло його вивезли із зони і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою, і пам’яттю… Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук.

…По сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
свої босих слідів
Пропечатали перед нами…
Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шерхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися –
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в Саркофаг
До Валерія Ходемчука?!

Учитель. …Їх було двадцять вісім – пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Сьогодні ми називаємо їх «шеренгою № 1». Ніхто із цієї команди не здригнувся, не відступив, перед лицем неймовірної небезпеки. І кожен гідний того, щоб про нього говорили, писали. Про кожного!

Коли зловісна блискавиця
сторуко в серце уп’ялась,
І обпалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, –
Ви ж смерть приборкати зуміли
На тім, останнім, рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви як один, супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії…
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.
(В. Затворний. Вогнецвіт надій)

Ведучий. У ту квітневу ніч начальником чергового пожежного караулу був лейтенант Володимир Правик. Він першим ступив назустріч атомній біді. Ступив за бар’єр, за межу можливого, ступив туди, куди звичайна людська доля бере новий початок – безсмертя. І стояв, доки вистачило сил.

Учитель. Він, як ніхто інший у ту хвилину, розумів, що необхідно з неухильною точністю вияснити, що ж сталося. Якщо радіація, яка зашкалила прибори, є лише разовий викид, то все не так трагічно. В крайньому разі для тих, хто прийде їм на допомогу. (Про себе мови не було: свою долю він уже взяв…). Але якщо реактор розрушений, то треба, щоб про це взнали ті, хто внизу.
Аналізуючи можливі варіанти, підраховуючи основні зони загоряння, визначаючи вогненні рубежі Володимир Правик думав і про людей, яких він відправить в бій з вогнем.

Ведучий. І вони ступили у вируюче полум’я, в ту смертельну радіацію. І за наказом командира, і за законом совісті.

…І уже ні сина, ані мужа.
Лиш розверсті зоряні поля…
Та пліч-о-пліч стали біль і мужність.
Дух і воля. Небо і Земля.

Учитель. Володимир Правик мав у своїх руках всі права пожежника. Крім одного, - не було у юного лейтенанта права на помилку.
Всі розрахунки показують, що в момент аварії, після сигналу тривоги, який дав Правик, – кожний – підкреслюю – кожний боєць його караулу всі нормативи перевиконав.

Ведучий. Хроніка того періоду їхнього життя.
…Через 180 секунд караул на чолі з Правиком уже був на місці виклику тривоги, поданої сигналізацією.
…Через 120 секунд Правик уже прийняв найбільш правильне рішення. Вірно оцінивши ситуацію, він направив свій загін на дах машинного залу.

Коли біда Чорнобильська війнула,
Коли упав наладчик неживим,
Був першим тут начальник караулу,
Володя Правик з воїнством своїм.
Дивлюсь в його лице – ось-ось розправить
Одну він зморшку між густенних брів,
Чудовий хлопець, Володимир Правик,
З тих, чиє серце – гордість матерів
(Л. Ошанін. Балада)

Учитель. Уже була прокладена магістральна лінія, яка веде на дах. Вогонь все лютував, не вщухав. Необхідно було вияснити всю ситуацію. В розвідку пішли лейтенанти Правик і Кібенок.
І вони ступили у вируюче полум'я, у смертельну радіацію, рятуючи станцію і лю­дей, не думаючи про своє життя. Всі чітко усвідомлювали небезпе­ку, так, як і личить воїнам, зовсім не берегли себе

Ведуча. Вогонь усе лютував, не вщухав. Навкруги задушливий дим. Киплячий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в'їдався в шкіру. Люди слабшали від нестерпної спеки і болю.

Учитель. До цього Володя і Віктор вже діяли пліч-о-пліч. Одними училищними коридорами ходили декілька років тому… В одній і тій же аудиторії слухали лекції. Гуляли по тих же вулицях Черкас… Та один про одного не знали нічого. І лише на цьому роковому рубежі їх долі схрестилися і злилися в єдине яскраве життя – безсмертя. Побачивши мигаючі відблиски, біля яких вздувався і тік бітум, Правик зрозумів: графіт. Радіоактивний, розкалений. Тут вже не потрібні були ніякі прибори, щоб виявити, якій радіації він піддається. Це ж зрозумів і Кібенок.

Ведуча. А полум’я розповзалось по покрівлі, жадібно поглинаючи метр за метром. Запекла спека примусила відкинути респіратори…
Бітум плавився і тік, наповнюючи повітря удушливим перегаром.
Правик заглянув у пройом, звідти висвічувало зловіще дивно незвичне і нестерпно зеленувате сяйво. Ось вони миті подвигу.

Пломінь у небі квітує,
Котить хвилі Дніпро.
Чорнобиль, тебе врятуємо,
спільне ти наше добро.
(К. Курашкевич. Не хвилюйся, плането!)

Учитель. Правик по рації передав "виклик №3", за яким всі пожежні машини Київської області повинні були негайно вирушити до Прип’яті.
На допомогу примчав і начальник пожежної частини майор Л.П.Телятников. Леонід Петрович був на той час у відпустці. Та, дізнавшись про пожежу, негайно викликав машину і помчав до товаришів. Ніколи в житті не було у нього дороги більш тривалої й важкої, ніж ця, завдовжки у хвилини.
Він прибіг до станції через прохідну з іншого боку від пожежних машин, і побачена картина приголомшила його: відкритий реактор, а зверху, над його смертоносним диханням на величезній висоті метушились маленькі постаті.
Зруйноване апаратне відділення четвертого енергоблоку. З тріском палала величезна площина покриття над машинним залом і допоміжним корпусом. Навкруги, разом з вогнем, вирував задушливий дим. Розжарений, киплячий бітум пропалював взуття, одежу, в’їдався в шкіру. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки, болю, втрачали силу, падали.

Ведучий. Леонід Телятников бачив, як Кібенок разом із Правиком завжди з’являлися саме там, де комусь ставало нестерпно важко, де потрібна була їм допомога.

Не мислячі про пишні фоліанти,
Впліта Вітчизна квіти у вінок.
Вам, хлопчики, герої – лейтенанти,
Володя Правик, Віктор Кібенок.
Героям понадлюдського горіння
Не буде забуття: бо день по дню,
Зближаючи тривожні покоління,
Знов молодість на лінії вогню.
Вогонь став рватися до третього енергоблоку…
Що буде враз обидва зрозуміли, –
Реактор другий тільки б зберегти,
Їм у собі знайти б незнані сили –
Не дать вогню в сусідній блок пройти!
І пломінь збили!!!

Ведучий. Ціною життя відважних і безсмертних третій реактор було врятовано.
Героями, як відомо, не народжуються. Ними стають.

Учитель. Деякі пожежники на дах енергоблока, незважаючи на смертельну радіацію, виходили повторно. Всі вони знали, що борються з вогнем в умовах небезпеки, яку  викидає атомний реактор, але ніхто пост  не залишив і продовжував бій.
На п’яту годину ранку пожежу, за допомогою прибулих пожежників з багатьох інших частин, було ліквідовано.

Ведучий.  Станцію врятували. Всі 28 чоловік затулили її собою. Всі сміливо і до кінця виконали службовий обов’язок, свою присягу. Шість чоловік загинули, але увійшли в безсмертя. Вони  собою  захистили мільйони людей.

Ті, що згоріли в огні
В перші хвилини двобою,
Землю прикрили собою,
Як наші діди на війні.
Не залишили пости,
Мужньо стояли на герці,
Пам'ятник їм вознести
Треба у кожному серці.
Перший удар на себе...
Перший вогонь на себе...
З полум'ям стали до бою,
З полум'ям смертоносним.
Світ з посивілим житом,
З цвітом і гроном калини,
З вічним дитячим сміхом,
Що на вустах Батьківщини.

Виходить учениця (мати) з немовлям.

І віддали все, що мали:
Життя — що одне в людини.
Вірю, що врятували
Долю моєї дитини.  
Спи мій синочку, спи!
Сплять українські степи,
Вітер з Чорнобиля спить
Краще його не будить.
Сонечко наше ясне,
Хай нас біда обмине.
В хату не пустим біди —
Треба дитинці рости!  

Ведучий. Вже 14 років, як заснули вони на новому підмосковному Латинському кладовищі. Скромні плити будуть вічно нести імена:

  1. Правика Володимира Павловича – українця.
  2. Кібенка Віктора Миколайовича – українця.
  3. Тишури Володимира Івановича – росіянина.
  4. Ігнатенка Василя Івановича – білоруса.
  5. Ващука Миколи Васильовича – українця.
  6. Тищенка Миколи Івановича – українця.

Учитель. Під посиленим натиском радіації відважно діяли і помирали в Москві від опіків і опромінення: досвідчений інженер Олександр Акімов, оператор Анатолій Кургуз, Олександр Левченко. Вони до кінця виконали свій обов’язок.

Ви – безумство хоробрих – все назавжди зріднили собою:
Землю сущу, і лютий вогонь, і відвагу людську.
Нам лишається пам’ять, що світить життям і любов’ю,
Тим високим життям, що, як серце, дається лиш раз на віку.

Учитель. Герої Чорнобиля вже відомі всьому світові, їх портрети були на видному місці в пресі, лишилися на полотнах і стендах, в розумі й серцях людей. Багато з них навічно стали на свої нові пости і стоять в бронзі, граніті, сталі. .

Ось так тієї трагіч­ної ночі лейтенанти і сержан­ти пожежної охорони викону­вали свою звичайну роботу. 28 чоловік двох караулів зату­лили собою не тільки станцію, а і Європу. Шість чоловік за­гинули майже відразу. І всі мо­лоді.

Ведуча. А їм би тільки починати жити, кохати, нести радість близьким. У кожного були свої плани та надії. Та ніч 26 квітня стала для них фаталь­ною. Вони не озиралися, не хова­лися за спини інших. У самому пеклі аварії вони виконали свій обов'язок до останнього подиху. Запам'ятайте їхні імена. На все життя запам'ятайте.

Ви безумство хоробрих, що людству звитягу явили,
Що у ніч вогнебійну забули про звичне своє.
Ви уже з потойбіч – від землі брали подих осінній і сили –
Крок зробили і подвиг, з якого народ постає.
Ви - коріння народу і його верховіття –
У жорстокім двобої приборкали хижий вогонь.
Залишивши у спадок – нащадкам, ровесникам, дітям
І звитягу, і поступ атаки, що в пам’яті б’ється до скронь.

Хіба я винен, що болить
Мені та рана до нестями,
І що на серці чорні плями
Лягають вибухом щомить?
І уявити не могли
(Та й хто б сказав),
що так розквітне
Ота весна – свинцевим квітнем
Серед литавр і похвали.

Музика Era "Ameno"№

Учитель.

"В глуху ніч Насті приснився лихий сон. Звідкілясь узялася чорна рука і залила все довкруг. Залила вулиці її села, затопила хати, проковтнула ліс, луги, поглинула Прип’ять. А в тій річці – тисячі людей: старі, молоді, діти, немовлята. Настя бачить їхні спотворені жахом і криком лиця, а голосів не чути. Як у німому кіно. Одна жінка підняла своє дитя у білесенькій льолі аж до неба – чистий тобі ангел. Тільки нікому взяти те дитя з її рук. Чорні буруни накрили все і всіх, накрили молоду матір, а янголя у білій сорочечці пішло поверхнею ненажерливої ріки, світячи сяйливим волоссячком як німбом".

Ведучий. Так починається оповідання Катерини Мотрич "Політ журавлів над не толоченими травами" , що відкривається болісною присвятою – "І мертвим, і живим, і ненародженим жителям чорнобильського Полісся".

Музика стихає

Учитель. А книга Лідії Віриної "Тієї вогняної ночі" – це не тільки біографічна оповідь про хлопців-пожежників, що ціною власного життя рятували світ, а й дослідження витоків проявленого ними героїзму. Автор досягає цього, вводячи в текст щоденникові записи, а також свідчення знайомих, очевидців.

Віктору Кібенку    Миколі Ващуку   Миколі Тищенку    Володимиру Тишурі

Володимиру Правику  (Мов з козацького реєстру, Чи не правда?)…

І всі шестеро – пожежники, Тільки сьомий, Володимир Шевченко, – кінорежисер.

Де ви тепер, матерів своїх діти, коливаєте сон? (такою присвятою відкриває Борис Олійник свою поему "Сім")

Хлопчики мужні, синочки, воїни честі!
Ваша смерть відмінила тисячі може смертей
Ви ступили в огонь і стояли, як ті, що у Бресті
В чорні дні Вітчизняної… Нині Ваш красний день!
Руки Ваших батьків цілує вся Україна.
Серце Ваших батьків цілує вся Білорусь.
Перед подвигом Вашим схиляється вся Україна
Перед Вашими дітьми вогнем сльози обпалюсь душу.

Ведучий. Це згодом в характеристиці Володимира Правика з’являться слова: «мужня людина, герой». А в книзі Галини Ковтун «Я писатиму тобі щодня» (К., Веселка, 1989) він – звичайний хлопець: школяр, курсант, лейтенант-пожежник. За листами Володимира Правика до своєї нареченої, а згодом дружини Надії, вміщеними у книзі, можна писати біографію тих днів. І його біографію – становлення, змужніння, входження в службу, біографію його щасливого сімейного життя, що обірвалося трагічно і раптово – аварією на Чорнобильській АЕС.

Біля мертвої Прип’яті – дерево-хрест,
поруч – братська  АЕС,
ліс рудий хоронили і щоночі, й щодня,
тільки хрест уберігся, як нагадування.
Із могилою поруч і побіля  АЕС,
біля мертвої Прип’яті – дерево-хрест,
Тих,  що впали у квітні, мов у герці війни,
просить дерево-пам’ять: "незабудь… пом’яни…"

Учитель. Людина – теж частина природи. І постраждала вона не менше, аніж луги, ліси та звірі. Проте люди ще живуть і працюють на забруднених радіонуклідами територіях, ходять у школи і садки діти. Вони вже хворі. Це перший наслідок чорнобильської аварії. Яке майбутнє чекає цих людей, та й чи воно в них є? Задумайтесь над протиріччям: чому з території, де гине природа, з’являються потворні мутанти, впродовж довгих п’яти років не відселяють людей, тим самим пророкуючи їм повільну радіоактивну смерть.

Ведучий. Для багатьох людей Чорнобиль став катарсисом, душевним очищенням і прозрінням.

Триста літ поволеньки пролине –
Стронцій розпадеться і помре, -
На новому полі неодмінно
Час його, мов попіл, приоре.
Час очистить Прип’ять незглибиму,
Оживуть і луки, і сади,
Та Чорнобиль вічно берегтиме
Хрест своєї чорної біди.
Вічно буде пам’яттю судити
Тих, хто розп’яли його в огні,
Із ребра, що стронцієм пробите,
Кров його тектиме по мені.

Інсценівка вірша В. Бурім "Чорнобиль-трава"

Входять дитина і учень. Звучить "Па­норама" П. Чайковського.

Дитина Намалюй, будь-ласка, радість і красу.

Дорослий

Намалюю я веселку, квітку і росу,
З посмішкою на обличчі дівчину в вінку
І хлопчину, що кружляє з нею у танку.

Дитина Намалюй мені роз­луку, смуток і журбу.

Дорослий

Я малюю лист осінній, схилену вербу.
Що спустила свої віти голі до землі.
І ключами в синім небі ринуть журавлі.
Намалюй мені ще ніжність.

Дорослий

Тема не проста. І малюю я рожеві мамині вуста,
І метелика, і сонце, й квітку лугову,
І зелену шовковисту молоду траву.

Дитина

Намалюй, будь-ласка, намалюй біду.
Як її намалювати? Спосіб не знайду.
Чи поранену пташину, може, ледь живу?
А рука сама малює  чорнобиль-траву...

Дитина Нащо ти траву малюєш? Це біда така?

Дорослий

Цю траву зовуть "чорнобиль", ця трава гірка.
В ній отрута, смерть, і сльози, і брудна вода.
В ній хвороби, сум, неспокій. Це страшна біда!

Дитина

Краще намалюй щось гарне. Намалюй життя.
А гірку траву чорнобиль Викинь на сміття.

Дорослий           

Так, дитино, намалюю я життя тобі.
І надії намалюю, й мрії голубі.
Намалюю синє небо, чисте джерело.
Намалюю я лелеку, поле і село,
Намалюю, віру, розу, доброту й любов.
Та гірка трава чорнобиль проростає знов.

Ведуча. Чорнобиль. Чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це слово полум'янітиме чорним вогнищем скорботи.
Чорнобильська аварія стала для нас уроком, за який заплачено дорогою ціною.

Учитель. Наче збулися пророчі слова Апокаліпсису від Іоанна Богослова про зірку Полин (як відомо, чорнобиль — трава родини полинових)

"Засурмив тре­тій Ангел, — і велика зоря спала з неба палаючим смолоскипом. І спала вона на третину річок та водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона..."

Ведучий

Впала з неба до долу потривожена Ангелом зірка.
Покотилась до обрію, збурила зоряну синь.
На душі стало сумно, на устах стало солоно-гірко,
Бо чорнобиль-трава — то полин.

Учитель. Згадаймо і вшануймо не тільки пожежників. На захист народу і землі України встали всі, хто брав участь у ліквідації аварії та будуванні захисної споруди-саркофага, який сховав залишки зруйнованого реактора.
Це і робітники атомної станції, що залишились працювати після ви­буху, і атомщики з інших станцій, що прийшли їм на допомогу.
Це і водії машин, що прийшли на ліквідацію аварії. І льотчики гелікоптерів, з яких у воронку реактора закидали пісок. Це і шахтарі, які під зруйнованим реактором будували фундамент для саркофагу. Це і будівельни­ки, що зводили сам саркофаг. Це й молоді хлопці — солдати нашої армії, яких засилали всюди, де не вистачало людських рук.
І звичайно ж — це медичні працівники, які ряту­вали тих же пожежників під час гасіння пожежі і вже після неї. Адже навіть знаходитись біля враженого такою великою дозою радіації було дуже небезпечно.

Зона…
На всій планеті до сьогодні ти одна,
на сотні літ приречена, приречена,
тут совість кожного тобою опромінена,
тобою біографія оміряна.
Ти ніби свіже унаочнення біди.
Чи ж коли-небудь цвістимуть тут сади?
Терпіть і ждать. Така тепер твоя судьба.
Терпи і жди. Триває наша боротьба.

Ведучий. Щоб урятувати людей, що жили в межах Зони, їх усіх евакуювали, тобто вивезли поза межі Зони.

Учитель. Це була страшна евакуація, бо людям заборонили брати із со­бою будь-які речі. Так, до міста Прип'яті вже в неділю зранку, 27 квітня прибуло більше 2 тис. автобусів. Автобуси підганяли під під’їзди будинків і люди, хто в чому був, прихопивши лише гроші, без речей, змінного одягу, сідали в автобуси, і їх назавжди вивозили від рідних домівок. Якщо в цей час хтось був у від'їзді, чи у гостях, чи на роботі, чи в лі­карні, тобто не вдома, ті губили своїх рідних і довго потім шукали на великих просторах Радянсько­го Союзу. Адже, вивозили людей бозна-куди і тимчасово селили де тільки можна — в лікарнях, санаторіях, таборах. Розлучені сім'ї, втрачені роди­чі, друзі — гірка реальність тієї евакуації.

Ведучий. Дивним в те літо був Київ. У місті не залишилося ні од­нієї дитини. Задля збереження здоров'я дітей усіх їх вивезли з Києва на південь України.

І вікна випромінюють розпуку,
І двері навхрест дошками забиті,
І журавлі криничні сумовиті,
І тихий сад біля старої школи,
І дітям в ній не вчитися ніколи.
Навколо пустка і печаль біблійна,
Навколо смерть, незрима і повільна,
Зерно і квіти стронцій роз’їдає,
І час пересипається пісками.

Пісня "Чорнобильська зона"

Учитель. Евакуйовані втратили все: жит­ло, речі, роботу, минуле життя. А головне — здоров'я, і ще гірше, дуже багато з них з часом утратили життя.
За офіційними даними, від наслідків аварії на ЧАЕС померло 200 тис. людей.  Але за неофіційни­ми даними — у 2 рази більше. Це не рахуючи тих, хто помер від такої хвороби, як рак, цукровий діабет, серцеві хвороби. Адже рівень цих хвороб після аварії підвищився у 100 разів, і хворіє вся Україна. Бо вся Україна в очах світу під­лягає під статус "Зона".

Ведучий. Але найгірші сльози Україна проливає за дітьми. Бо підступ­ність радіації полягає в тому, що чим молодша людина, тим сильні­ше радіація вражає організм.
Учитель. Так, це лейкемія — рак крові.. Цей страшний невиліковний діагноз став  вироком для багатьох дітей-чорнобильців. Пройшли роки, і вже в дітей, що народилися в сім'ях чорнобильців, уже після аварії, лікарі діагностують рак того чи іншого органу або крові. Приречені діти. Що може бути страшніше.

"Місячна соната" Бетховена (звучить аж до хвилини мовчання)

Мамо, почуй мене, мамо,
Бачиш, що я помираю.
Мамо, врятуй мене, мамо.
Мамо врятуй, я благаю.
Ненечко, якби ти знала,
Як мені хочеться жити.
Світ я не бачила, мамо,
Але я його полюбила.
Мамо, як весело в цвіті
Бджілка маленька літає,
Сонечко лагідно світить,
Вітер з хмаринками грає.
Мамо, як гарно у житі
Мамо, як, добре в цім світі,
Мамо, я жити бажаю.
Порятуй від смерті, рідна,
Квіточка моя яскрава.
Матінко, горлице рідна,
Що у Чорнобилі сталось?
Мамо, чому я хворію?
Чого ти плачеш ночами?
Мамо, невже не зумію
Батька обняти руками?
Чом на очах твоїх сльози?
Чом не всміхнешся ніколи?
Чи заплетеш мені коси,
Коли піду я до школи?
Ненько, чого ти ридаєш?

Учитель.. Сьогодні — День пам'яті, День скорботи і роздумів. Бо нам таки є над чим замислитись. Живемо на технологічному вулкані. Громадськість стурбована розбудовою існуючих АЕС, екс­плуатація яких не дає цілкови­тої гарантії безпеки для людей і природи.
Чи не повториться трагедія в ін­шому місці? Чи стали ми більше шанувати рідну землю? Тож запа­лімо поминальну свічку — свічку надії. І нехай це полум'я свічок, у наших душах зіллється в одне полум'я віри. Ми будемо жити!

Ведучий. Схилімо свої голови перед усіма, кого сьогодні вже немає з нами, перед тими, хто ціною власного життя оплатив шанс на життя мільйонів

Хвилина мовчання, хвилина мовчання...
Це мить не прощання, а вічне стрічання
Із тими, кого вже не стрінемо ми.
Коли наступає хвилина мовчання,
У пам'яті нашій клекочуть громи.

Тож устаньмо і — помовчимо мить — у пам'ять про тих, хто за­снув вічним сном, сказавши своє вагоме слово в цій трагедії.

Чути звук метронома. Горять свічки. Хвилина мовчання.
Звучить пісня  "На могилі".

Учитель. Чорнобиль дав нам кілька моральних уроків трагедії:

1-й урок — безвідповідаль­ності
(ми не були готові до такої аварії ні морально, ні технічно. І коли вже сталася трагедія, дов­го все подавалося в присмерках напівправди);

2-й урок — милосердя
(всі люди відгукнулись на біду, прий­шовши чорнобильцям на допомо­гу: збирали кошт, у фонд Чорноби­ля; діти-чорнобильці відпочивали й оздоровлювались у санаторіях, таборах відпочинку);

3-й урок — патріотизму
ми мусимо завжди пам'ятати про по­двиг пожежників, щоб у потрібну хвилину стати на захист, прийня­ти правильне рішення, насамперед думати про тих, хто нас оточує, а не про себе; бути чесними і смі­ливими, бути людьми, гідними свого народу і не "зганьбити його; любити й берегти рідну землю).

Ведучий. Мимоволі хочеть­ся гукнути: Люди! Схаменімо­ся! Дзвони Чорнобиля б'ють на сполох! І, як писав Хемінгуей, не питайте, по кому подзвін. По кожному з  них.

Лунає гул дзвонів. Горять свічки.

О Боже Великий, наш Боже, наш Боже!
Дай певність на радість, умнож наші сили,
Аби підняли ми обпалені крила,
Щоб швидше минувся час лиха й випроби,
Щоб змився дощами пекельний Чорнобиль...

Учитель. Урятований світ — найкращий пам'ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і ро­бімо усе, щоб ніколи не падала на землю гірка зірка Полин...

Коли ми цей урок засвоїм,
Що, ідучи всесильно до мети,
Не треба забувати про озони,
Про землі й води, жита срібний дзвін,
Щоби ніколи омертвілі зони
Нащадкам не залишити своїм?

Звучить пісня "Господи, помилуй нас" (сл. і муз. Т. Петриненка). Усі ставлять свічки до портретів.

Джерело: Острів знань
Автор: Савіцька Людмила Василівна, учитель психології, Кременецький ліцей імені У.Самчука

Дана публікація розміщена на сайті Острів знань у електроному вигляді з відома і згоди власника авторських прав на некомерційній основі та охороняється законом «Про авторське право та суміжні права». Використання даного матеріалу, публікування і републікування на інших ресурсах мережі Інтернет допускається за умови розміщення прямого активного гіперпосилання на сайт. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома і згоди власника авторських прав не допускається. З питань комерційного використання даного матеріалу звертайтеся за адресою admin@ostriv.in.ua

Видалити Відміна
Забанити Відміна