Закрити
Ольга Кобилянська - пишна троянда в саду української літератури.
04 Вересня 2007, 00:00 , Переглядів: 54694
FacebookTwitterLivejournal
Ольга Кобилянська - пишна троянда в саду української літератури. Фото: http://litakcent.com Ольга Кобилянська - пишна троянда в саду української літератури

Ольга Кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увійшов в скарбницю української літератури назавжди. Письменниця недаремно займає місце одного з перших українських авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський рівень української літератури кінця XIX - початку XX ст. Прихід в українську літературу талановитої письменниці був своєрідним подвигом її високого духу.

План роботи

 Вступ

  1. Декілька біографічних подробиць життя письменниці.
  2. Ідея жіночої емансипації у творах О.Кобилянської
  3. Повість "Земля" - осмислення сутності людського буття

Заключна частина

"Усі мої думки тобі, народе вільний,
і пісня серця, музика душі тобі!"
Ольга Кобилянська

Вступ

Ольга Кобилянська - це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів "по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі".

1. Декілька біографічних подробиць життя письменниці.

Дитинство та юність письменниця провела в досить обмеженому спілкуванні з українським світом. Про власну національну приналежність дівчина мала уявлення тільки від батька, бо зростала "в малому німецько-волоському містечку в глибоких горах" з назвою Кімполунг, поблизу якого - в Гура-Гуморі - вона й народилася 27 листопада 1863 р. у родині урядовця із середнім достатком Юліана Кобилянського. Брак людського спілкування компенсувала їй багата буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих думок поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де вона вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, упевнювала її, допомагала віднаходити втрачену душевну рівновагу. Зростаючи мрійницею та фантазеркою, Ольга ще змалку відчувала потребу ділитися з ровесниками "чудернацькими" сюжетами.

Дитинство минуло, а це бажання все ще шукало виходу. Ольга Кобилянська любила життя, любила його неповторну красу в багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові - любові творення. Всім, що було нафантазоване, хотілося поділитися. Так на папері з'являються одна за одною поезії й окремі новели, про які ніхто, крім автора, нічого не знав.

Її шлях до української мови, літератури, культури був довгим і складним, але наполегливим. Може, ніхто з інших письменників Галичини й Буковини не переборював стільки труднощів, щоб стати в літературі виразником прагнень і сподівань українського народу, взяти на озброєння його мову, як Ольга Кобилянська.

Виростаючи в інонаціональному середовищі, дівчина увібрала в свою душу любов і повагу до інших народів і культур, але в той же час Ольга Кобилянська все свідоме життя виступала як вірна дочка свого народу, виразниця його волелюбних духовних прагнень, органічно поєднуючи в творчості національні й інтернаціональні мотиви, виступаючи поборницею культурного єднання народів, утверджуючи художнім словом демократичні ідеї рівності і братерства людей доброї волі.

З верховіть Карпатських гір, з румунсько-українського пограниччя злинула буковинська орлиця, яка своїм проникливим зором охопила весь простір рідної землі, стала всеукраїнською письменницею. Творчість її - складова невідривна частка духовних цінностей нашого народу, а в кращих, найвищих своїх осягненнях - вагомий внесок у світову культуру.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, письменниця захоплювалася ідеїю жіночої емансипації. Разом з М. Маяковською вона організовує в Чернівцях "Товариство руських жінок на Буковині". Улітку 1892 р. пише працю "Рівноправність жінок", того ж року виступає в журналі "Народ" із нарисом "Жіноча вистава в Чикаго", 1893 р. бере участь у виданні альманаху "Наша доля", уміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь "Дещо про ідею жіночого руху", опубліковану згодом у газетах і випущену окремим виданням. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.

На жаль, радісна пора "кімполунзького раю", де Ольга вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. ЇЇ батько виходить на пенсію й оселяється з родиною в с. Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, оскільки там, за її словами, вона залишала "велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили". Проте на новому місці родина письменниці довго не затрималася: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців - міста, у якому О. Кобилянська житиме до самої смерті.

Ідея жіночої емансипації у творах О.Кобилянської

Ще з молодого віку письменницю турбую проблема жінки у світі та в літературі.
У своїх творах Кобилянська звертає увагу на нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд із давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею та правом на щастя, дарованими їй життям.

Із приїздом до Чернівців - "серця Буковинської України" - для письменниці відкривається новий світ, широкий й багатий і сприятливий для творчої праці. Вона переробляє німецьку повість "Вона вийшла заміж" і під заголовком "Людина" друкує її в "Зорі" 1894 р. Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, ця повість є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді "Дещо про ідею жіночого руху".

Повість "Людина" була кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема психології жінки. Героїня "Людини" Олена уособлюючи тип нової жінки, опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди й думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненими, неприйнятими, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, героїня кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання й поваги одне до одного як основу та запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш і лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж звичний уже для нього спосіб життя не помічає та не вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність і відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

Це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. Образ Олени - героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. Цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. Трагізм Олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. Щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.

За ідейним спрямуванням "Царівна" продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О. Кобилянської "Людина", але дає ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває її громадянські ідеали, ідейні пошуки. Героїня "Людини" Олена Ляуфлер у своїх мріях і пориваннях не виходить за рамки особистих інтересів і зрештою зазнає життєвого краху; Наталка Верковичівна з "Царівни" - натура більш вольова й цілеспрямована, з яснішими суспільними ідеалами - досягає мети, знаходить своє місце в житті, усвідомлює кровний зв'язок з народом, з боротьбою за його кращу долю.

Подібна проблема, подібна ситуація: людина й обставини, людина чи обставини. Та не подібна концепція героя: Наталка - не Олена, вона на щабель вища, краща, довершеніша. Олена - лише проба, Наталка - звершення. Це взірець персонажа пера О. Кобилянської, це її ідеал: сильна, горда, вольова особистість, готова до боротьби з життям і до перемоги в ній, хай не близької, хай поступової, проте остаточної. Наталка - це та цільна, цілісна індивідуальність, яка неспроможна втамувати спраги за повнотою буття, повнотою чуття, повнотою життя. Вона шукає краси й досконалості, насамперед людини, а згодом і світу, прагне довершеності й тужить, за нею, вона наближає свій ідеал, сама стаючи тим ідеалом.

О. Кобилянська трактувала створений нею образ як "новітній тип" жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. "Наталка ж думає вже над собою і другими,- підкреслює письменниця,- видить, що праця надає чоловікові смисл в житті".Ці акценти допомагають глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці.

Перед читачем розгортаються - крізь призму світобачення головної героїні твору - сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники - і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. Найбільш виразно, психологічно обгрунтовано О. Кобилянська вималювала образ Наталки Верковичівни, котра, як і Олена Ляуфлер, зазнає болючих розчарувань, страждає від несприятливих обставин, але не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, висловлює сміливі - як на той час - думки про призначення та обов'язок людини, зокрема жінки. Вона відчуває, що "не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає".

Засобами психологічного аналізу, вдаючись до форми щоденникових записів - своєрідної розмови героїні з собою,- О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів Наталки, яка не може змиритися з філістерськими поглядами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інтелігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: "Свобідний чоловік з розумом - се мій ідеал".

Щоправда, ідеал той був дещо абстрактний, не до кінця ясний як для героїні повісті "Царівна", так і для молодої письменниці. Про це, зокрема, свідчить друга частина твору, в якій наводяться міркування Наталки про час суспільного й національного відродження народу - важливі самі по собі, але значною мірою абстрактні, не одухотворені конкретною діяльністю на користь знедолених і скривджених. О. Кобилянська в мріях про розквіт духовних сил народу, про його "полудень", про якнайповніше виявлення скарбів душі кожної індивідуальності оминула таку необхідну передумову будь-якого розкріпачення людини, як знищення несправедливих суспільно-політичних відносин. У цьому виявилася слабкість позитивної програми "Царівни", як і деяких інших творів письменниці.

Проблеми, порушені в повістях "Людина" і "Царівна", цікавили письменницю й пізніше. В різних модифікаціях вони розробляються у таких великообсягових і помітних своїм ідейним змістом творах, як "Ніоба" (1905), "Через кладку" (1913), "За ситуаціями" (1914) та інших. Збагачуючи й урізноманітнюючи портретну галерею жінок, які шукають щастя, прагнуть бути корисними народові, О. Кобилянська сприяла формуванню народної інтелігенції, утверджувала людську гідність особистості. Письменниця прагнула моделювати образи і типи, які своїми ідеалами піднімаються над сірою буденністю, ламають заскорузлі звичаї й традиції, шукають сенсу буття. Духовні пошуки позитивних героїв Кобилянської з інтелігентського середовища співзвучні з прогресивними віяннями в галузі суспільного й культурного життя кінця XIX - початку XX століття, більшою чи меншою мірою відбивають характерні риси становлення й розвитку інтелігенції на західноукраїнських землях даного періоду.

Ще одне захоплення-пошук О. Кобилянської - світ Карпат. Його мешканці - гуцули нічим не поступаються іншим героям зі сфери мистецтва й інтелігенції. Це волелюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса (як зовнішня, фізична, так і внутрішня, духовна) викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, він мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись і розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле. Такою є гуцулка Параска з новели "Некультурна". Кожен епізод її життя, про який дізнаєшся з ЇЇ розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою великозадуманого плану, продиктованого Богом і природою.

Одним із видатних творів письменниці є повість реалістичного звучання "В неділю рано зілля копала...", в основу якої покладено мотив романтичної пісні-балади "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". Певний поштовх до написання цього твору дав болгарський письменник П. Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів і мотивів і який, за словами О. Кобилянської, звернув її увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Звернення до народнопоетичного джерела збагатило художню палітру письменниці, музикальні, ліричні інтонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції органічно поєдналися два начала - реалістичне й романтичне. "Особи - це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія",- свідчить О. Кобилянська в автобіографії "Про себе саму". Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки "Лісова пісня", з гуцульською поемою-піснею в прозі М. Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Сюжет твору розгортається двома взаємозв'язаними лініями: перша, реалістична - трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, музики Андронаті, який покинув табір; друга, романтична - кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни й Настки, засноване на мотиві відомої народної пісні. У своїй розробці мотивів народної пісні О. Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і мешканців гуцульського села. Кожен з персонажів твору наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хисткий і роздвоєний у своїх почуттях, Настка - м'яка, лірична натура, Тетяна - горда, одчайдушна, як і її любов, що "ваги не знає". У кожного з героїв по-своєму трагічно складається життя, над ними всіма тяжить "гріх" Маври, яку звабив угорський шляхтич, а потім кинув на поталу циганського табору. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. Кобилянська, змальовуючи трагічні долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, але підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті, без вини винен і Гриць, який, всупереч народній моралі, кохає двох дівчат.

"В неділю рано зілля копала..." - один з найпоетичніших і найліричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають одухотворені письменницею картини природи, якими вона досягає великого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах боярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях "Юда", "Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки", "Сниться", "Назустріч долі", "Зійшов з розуму", написаних 1915-1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Стуса.

У період 1920- 1930;Х рр. з-під пера письменниці виходять новели, у яких відчувається вплив символізму та містики; сюжетами деяких творів стають злочини, зумовлені патологічними відхиленнями людської психіки: "Лісова мати" (1917 р.), "Василка" (1922 р.), "Вовчиха" (1923 р.), "Огрівай, сонце..." (1927 р.), "Пресвятая Богородице, помилуй нас!" (1928 р.), "Не смійтесь" (1933 р.).
1926 р. публікується роман "Апостол черні", у якому О. Кобилянська втілює ідеал досконалої особистості, самодостатньої в готовності служити своєму рідному народові.

Повість "Земля" - осмислення сутності людського буття

B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя - "Земля", присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському.

В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. В селі Димка на Буковині, в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в "Царівні". В нарисі "На полях" теж є згадка про цю трагедію, розгорнуту у широке полотно в повісті "Земля".
В автобіографії "Про себе саму" (1912) О.Кобилянська пише: "Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала - ох, як крилами ридала! Саме в той час лежав мій батько тяжко хворий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання цієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення".

У повісті "Земля" перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою.

Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук - батько Михайла і Сави - чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. "Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка - ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її...

Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом". Земля для Івоніки - жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло - його гордість і надія. "По всіх селах навкруги немає йому пари - такий добрий", - говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: "Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!" Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава-тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава - вбівца.

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: "Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе". І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина "й не кивнув пальцем на свою жінку".

Не однаковими виросли їхні сини - Михайло й Сава. Михайло - роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього - дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, - це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо "що значить чоловік без землі?". Вона заклинає його, ворожить, чародіє: "Тобі їаае земля через мене... Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою". Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У "Землі" всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.

Центр уваги письменниці - не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави - з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а "того не простив їй ніколи консервативний,упрямий мужицький змисл женського сільського світа". В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина.
О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини.

Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ "сусіднього ліска", де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи.

Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю "Земля" протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О.Кобилянської - гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю , про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття О. Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані псизологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість "Земля" вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: "Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша". Повість "Земля" - це вершина реалізму Кобилянської - поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку ХХ століття.

Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І.Франко писав: "Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман "Земля"... В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає "Землі" особливого чару... Її роман "Земля", крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття".

М. Коцюбинський писав авторці: "Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті "Земля". Я просто зачарований вашою повістю; все - і природа, і люди, і психологія їх, - все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода, що ми не можемо мати вашої повісті на Україні".

Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О.Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю.Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.

Заключна частина

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю. Письменниця утверджувалась в українській літературі поступово, в процесі переходу з німецької на українську мову, опанування художніх традицій народу, реалістичного методу. Художньо осмислюючи життєвий матеріал, що був їй найбільше відомий, О. Кобилянська створила цілу галерею образів із середовища демократичної інтелігенції, втіливши в них свої погляди на соціальні й морально-етичні проблеми часу.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

У своїй кращій частині літературна спадщина О. Кобилянської вливається у скарбницю загальнолюдської культури як неперехідна художня цінність. Сягаючи корінням глибоко в життєдайну українську землю, творчість письменниці-гуманістки верховіттям розгалужується в інтернаціональній атмосфері духовних прагнень всіх людей доброї волі, сприяючи їх духовному зближенню і взаєморозумінню.

Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним у своїй суті, проте для творчості в цілому характерною є наявність тем, мотивів, образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у багатьох творах. Творам О. Кобилянської це також властиве. Квінтесенцією всієї творчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук гармонії та краси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що творить атмосферу незвичайного, високого, загадкового, а персонажів наділяє характером сильної, небуденної особистості, тонкою психологічною побудовою. Усе це забезпечило її вагомий внесок у становлення раннього українського модернізму, ЇЇ новаторську роль у рідному письменстві.

Людина як неповторна особистість, як індивідуум і як частина колективу. Людина мисляча, горда, відважна, здатна творити добро, відстоювати право на щастя.

Кобилянська називала свої твори краплями власної крові. Вони поставали з особистих почуттів і переживань. Її творчість, наснажена любов'ю і добром, продовжує й сьогодні не тільки хвилювати, а й навчати, виховувати кожного з нас.

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях в тяжкий час поневолення Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували письменницю, готували над нею судову розправу.

Автор: Марина Сичук, учениця спеціалізованої школи Деснянського району міста Києва
Видалити Відміна
Забанити Відміна