Закрити
Лінгвоцид в історії української літературної мови
21 Березня 2007, 00:00 , Переглядів: 19191
FacebookTwitterLivejournal
Лінгвоцид в історії української літературної мови Фото: http://imidg.ucoz.ua Лінгвоцид в історії української літературної мови

Зіставлення визначальних факторів виникнення й генези української нації показує, що саме українська мова упродовж століть була вихідним і засадничим чинником її консолідації, підтримувала дух народу, віру в існування нації, її єдність і водночас зберегла її носіїв як народ, як націю, що підтверджується всією українською історією.

Наслідки лінгвоциду в процесі становлення української мови як національної.
Державні закони XVII – XIX ст., спрямовані протиукраїнської мови.     
Антиукраїнська діяльність цензурних комітетів Російської   імперії

Наслідки лінгвоциду в процесі становлення української мови як національної.     

Процес формування і становлення української мови, можливості її функціонування в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації характеризується в історії негативним явищем, яке отримало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere - знищення). Я.Радевич-Винницький в монографії "Україна : від мови до нації" подає таке визначення лінгвоциду : "Лінгвоцид – це свідома, цілеспрямована політика і суспільна практика панівної нації (її державних, релігійних, громадсько- політичних структур тощо),скерована на ліквідацію мови підлеглого народу з метою його денаціоналізації і асиміляції."[Радевич-Винницький Я., 1997, С.187]. Основною і єдиною причиною явища лінгвоциду на українському грунті була втрата Україною своєї державності, а згодом і цілісності, внаслідок чого суспільне і культурне життя українського народу надовго виявилося пов'язаним з державотворчими процесами сусідніх націй, нерідко спрямованих на національну і мовну асиміляцію українців.

Бездержавність України та агресивна мовна політика держав-поневолювачів (Польщі, Росії, Австро-Угорщини) відповідним чином відбилася на мові, позбавленій функціонування у сферах комунікації, пов'язаних з діяльністю управлінського апарату, армії, фінансової системи, поліції, суду, школи, різних галузей науки тощо.  Українська мова за таких обставин набула некомплексного характеру, бо в ній не формувалися, а коли були сформовані, то поступово занепали, функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, виробничо-технічний, публіцистичний), не розширювалися або й зовсім не створювалися цілі пласти лексики і фразеології. Коли ж в окремі періоди послаблення національно-мовного гніту стилі і лексика української мови отримували певний розвиток, то вони здебільшого мали наслідувальний характер, оскільки копіювали відповідні ділянки і одиниці панівних державних мов (російської, польської, німецької, угорської, румунської). Це породило певне оцінне ставлення до української мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої.    

Внаслідок політичних причин мовотворчий процес на Україні тривав у несприятливих для нього умовах, що позначилося на стані самої мови:

  1. розвиток  її на основі старослов'янської мови був обірваний у ХVIIІ ст. внаслідок зміни політичного становища України  (приєднання  її  до  Росії);
  2. зародження нової української літературної мови на основі народної відбувалося в умовах політичної ( державної ) роз'єднаності  української мовної території (ще до появи першого значного твору, цією мовою написаного, — "Енеїди" І. Котляревського західна частина України була приєднана до Австрії 1787 р., а східна до Росії ), і це мало не призвело  потім до роздвоєння літературно-мовного процесу;
  3. на вирішальному етапі розвитку на більшій частині української мовної території — на Наддніпрянщині українська літературна мова не мала впродовж більш як столітнього ( до 1917 року ) свого існування апробації в таких життєво-вирішальних чинниках, як школа, преса, наукове вживання, вільне громадсько-політичне та громадсько-товариське ( культурно-побутове)  вживання;
  4. мову створювали і  вживали на початку тільки вузькі кола дуже нечисленної, з огляду на денаціоналізацію, інтелігенції.

Видатні вчені-мовознавці В. Гумбольдт, М. Лацару, Г. Штейнталь, Ф.Буслаєв, І. Срезнєвський, О. Потебня розвинули думку про те, що мова є основою народної національної психології, нею пояснюється існування етнічних спільностей. Серед складових елементів народного духу – мови , міфологіі, релігії, народної творчості, саме мові відводили ці вчені особливу роль: вона є спільним духовним органом, через неї відбувається духовне єднання етносу, оскільки у взаємному розумінні того, хто говорить, і того, хто слухає, виростає свідомість і пробуджується почуття їх спорідненості. Такий вплив можливий через особливості мови, адже в ній відбивається світогляд народу і водночас вона сама є відображенням споглядальної діяльності.

Формування  національної  свідомості  громадян,  ототожнення себе з народом - складний,  багатогранний  процес,  який не обмежується певнимихронологічними рамками. Його основу  слід закладати вранньому віці, коли формуються світогляд, національно-мовна особистість на міцному ґрунті об'єктивнихзнань про світ, землю, державу, народ, коли  стають доступні духовні надбання нації, настає усвідомлення не тільки родинного (через батьків), суспільного (через оточення), етнічного (через народ), аголовне - духовно-кровного зв'язку зі своєю нацією, з її духовною і матеріальною культурою.

І хоч мовимають спільну гносеологічну основу, що віддзеркалює загальнолюдськіцінності пізнання, все ж таки мовна картина відображеннясвіту у кожного народу своя, вона найближча догенетичної природипредставників саме цього народу.

З погляду формування національної свідомості рідна мова займає особливе місце як універсальний спосіб пізнання світу й самопізнання людини через мовні картини національного світобачення та світорозуміння, як глибинна скарбниця неперервної історичної пам'яті народу, його ідеалів, моралі й етики, його історичної долі в мовних образах і символах, нарешті, як одна з головних ознак нації, що забезпечує інтеграцію й функціонування національного соціуму.

Длякожної нації важливим засобом єднання народу є літературнамова. Для українців же, землі яких були розділеніміж сімома державами, рідна літературна мова була репрезентанткою національної єдності, тим, що єднало українців усіх земель, виховувало відчуття спільності.    

Весь спектр українського життя, проявляється в лексичній семантиці української мови, в її профільних терміносистемах і фразеологізмах.

Кожна з основних загальномовних функцій - комунікативна, гносеологічна, мислетворча, номінативна, експресивна, естетична, культурологічна, ідентифікаційна - в українській мові має, крім універсальних, свої форми вияву, зумовлені її національною специфікою, свій лексичний і граматичний матеріали. У плані формування національної свідомості особливої уваги заслуговує ідентифікаційна функція. Українська мова допомагає нам ототожнюватись як українцям у межах певної спільності з іншими, що мають таке  саме національне світосприйняття. Цей процес здійснюється в часовому і просторовому вимірах, що дає змогу відчувати через мову безперервність традицій, зв'язок поколінь, спільність прагнень.

Ставлення до національної мови (поряд з іншими критеріями) визначає рівень національної свідомості.

 Про важливість використання нацією своєї мови, велике значення національної мови у духовному та інтелектуальному розвитку кожної окремої особистості, негативні наслідки добровільної чи насильницької заміни рідної мови чужою писав О. О. Потебня.

  Духовний розвиток людини нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей, причому в кожному віці є певні вимоги, яких не можна нехтувати. Коли ж це діється в широких масштабах (як робилося, наприклад, під виглядом інтернаціоналізації), то призводить до повільної дегенерації цілого народу. Ще Макіавеллі писав, що переможці, прагнучи зламати опір і життєздатність підбитої нації, вживають заходів насамперед проти мови поневолених.

Коли б мови були тільки засобами для означення готовоївжедумки, що утворилась поза ними, як вважалося колись, то їх відмінності стосовно думки можна було б порівняти хіба що з відмінностями почерків і шифрів однієї і тої самої азбуки: нам було б однаково, яким почерком написана і надрукована книга, аби можна було її розібрати, так було б байдуже длядумки, якою мовою її висловлюють. Буде великою помилкою вважати, що різниця між мовами позбавлена глибоких підстав. Тоді люди стали б міняти мови надзвичайно легко [Вільчинський Ю., 1992, С. 10]. Розглядаючи різні мови як глибоко відмінні системи прийомів мислення, О. Потебня застерігав, що пропонованазамінав майбутньому різних мов однією загальнолюдською призведе лишедозниження рівня думки. Мова - це не тільки дана система засобів пізнання. Вона так само, як і пізнання, не відокремлена від інших сторін людського життя. Те, що пізнаємо, впливає на нас естетично й морально. Мова—це рівночасно шлях витворення естетичних та моральних ідеалів [Потебня А. А., 1976, С.258].

Нормальний розвиток мови як одного з найголовніших елементів національності — одна з основних передумов здорового розвитку цілої нації. Мова є своєрідним синтезом усього національного. Ті нації, котрі втрачають рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, не проявляють ініціативи, необхідної умови духовного й матеріального поступу.  Такі нації не мають душевної бадьорості, проявляють апатію і млявість, вони не спроможні відстоювати своє право на життя між іншими націями, і тому самим процесом життя засуджені на смерть. Нація перетворюється в населення зі своїми специфічними проблемами та інтересами. Спілкування і взаємні стосунки різних  народів  не повинні допускати  асиміляцію, а лише взаємне пристосування.

Виходячи з погляду на мову як на єдино властиві кожній людині й нації спосіб і можливість сприймати світ і мислити, Потебня виступає проти денаціоналізації взагалі і української зокрема, яка була для нього ідентична з душевним і духовним розкладом. Учений рішуче протестує проти указу 1876 року, внаслідок якого українська мова, отже, і нація, опинились під тягарем смертного присуду. Денаціоналізація полягає в такій зміні народного життя, коли традиція народу, закладена передовсім у мові, переривається або послаблюється до такого рівня, що постає лише другорядним чинником перетворення. Денаціоналізація постає як "ослаблення традицій між дорослими і підростаючим поколінням, цебто відлученням його від впливу родини" [Потебня А. А., 1976, С. 207]. Для денаціоналізованого народу цілком природно витворюються погані умови існування — наслідок розумової підлеглості, яка буде тим значнішою, чим менше пригноблений народ готовий до засвоєння мови гнобителів. За такого надлому на місці витіснених форм свідомості доконечно постане відраза пустки і займатиме це місце так довго, доки витісняюча мова не стане своєю і не пристосується до нового народу.

Ще Гумбольдт казав, що жодний народ не міг би оживити і запліднити своїм духом чужої мови, не перетворюючи її одночасно на другу. Іншими словами, пояснює цю думку О. Потебня, народність, проковтувана другою, після безмірної затрати своїх сил, все ж зрештою призводить цю другу до розпаду. Вчений також ставить під сумнів ідею асиміляції націй, ідею про майбутнє безнаціональне суспільство: "Якби об'єднання людства за мовою і взагалі за народністю і стало можливим, то воно обернулося б загибеллю для людської думки як заміна багатьох почуттів одним" [Потебня А. А., 1976, С.229].

Таким чином, робить висновок О. Потебня, денаціоналізація несе з собою погане виховання, моральну хворобу. Вона прирікає народ на неповне користування готовими засобами виховання, засвоєння та впливу, на ослаблення енергії думки, яка постає замість витіснених, але нічим не заміщених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який заступається слабим зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, звиродніння. Навіть коли гнобителі дуже близькі до гноблених, не позбавляють їх майна і не обертають у рабство в брутальних формах, все ж денаціоналізація призводить до економічної й розумової залежності і стає джерелом страждань [Потебня А. А., 1976, С.231].

Тісний зв'язок мови з душевним життям людини спонукував ученого замислитись над значенням рідної мови для розвитку одиниць і цілого народу, а далі—над значенням багатомовності в ранньому віці та впливом чужомовної школи.

 Найбільш сприяє денаціоналізації те, що підростаючому поколінню замість родинного виховання підсовують сурогат — школу. Чужомовна школа готує зі свідомості учнів щось на зразок палімпсеста, причому, каже Потебня, її учні за однакових інших умов лишаються позаду тих, кому в школі не треба забувати попереднє, а лише вчитись, цебто прикладати шкільні додатки до поза- і передшкільних запасів [Потебня А. А., 1976, С.245].

Розвиваючи питання, чи добре вчити дітей уже змалку чужої мови, Потебня доходить висновку, що для загального розвитку це дуже шкідливо: "Знання двох мов у ранньому віці це не є опанування двох систем висловлювання і передавання одного й того самого кола думок, лише роздвоєння цього кола, що стає на заваді формуванню одноцільного світогляду та перешкоджає науковій абстракції" [Потебня А. А., 1976, С.263]. Двомовність гальмуєпоступ дитини в шкільній науці: здорове засвоєння чужих мов повинно випливати або з потреб практичних (як, наприклад, торговельні зносини), або з потреб поширення меж застосування думки. Таких цілей у ранньому віці немає, і тоді чуже слово, яке здобуває собі місце побіч рідного, не додає нічого до знання, а існує подібно до чужорідного тіла в організмі і псує його діяльність.

Обов'язок матері — багато говорити з дитиною рідною мовою. Це буде найліпша підготовка до життя, найбільш раціональна підготовка мислителя, вченого чи практичного діяча. Розумовий розвиток неможливий без розвитку мови. Ступінь опанування мови є, хоч і не єдиним, але найважливішим показником розумового розвитку і дітей, і дорослих. Чим швидше ми думаємо, тим ширші кола можемо обіймати думкою. Різні мови — це різні інструменти. Такі міркування Потебні про несприятливість двомовності та заміни рідної мови чужою [Потебня А. А., 1976, С. 267].

На негативні наслідки запровадження на Україні чужомовної школи, навчання дітей нерідною мовою також вказує, спираючись на свій власний педагогічний досвід, Б. Грінченко у статті "На беспросветном пути":

  1. при чужомовній школі порушується основний принцип раціонального виховання - виховання відповідно до природи, відкидається також другий важливий принцип дидактики: іти від відомого до невідомого. Ось чому чужомовна школа через мовний бар'єр не спроможна дати учневі стільки знань, скільки дає школа з рідною мовою навчання. Тому "украинский школьник, не смотря на все своє желание учиться, никогда не в состоянии взять от школм такое количество знаний, какое является совершенно посильним для русского школьника"[цит. за: Статєєва В.І., 1997, С.264];
  2. у результаті вказаних обставин український учень(якщо він доволі довго провчився в школі) не знає по суті добре жодної з мов — ні української, ні російської, а починає розмовляти суржиком.  Б. Грінченко так характеризує причини появи цієї суржикової мови: "У него (учня-українця) происходит ужасное смешение языков русского и родного, при чем первого он не знает и известные ему слова он употребляет неверно, а второй он испортил внесением в него чуждого злемента. Он уже привик во время школьной учебы относиться к нему отрицательно, как к чему-то ошибочному, подлежащему устранению или, в лучшем случае, исправлению. Он и "исправляет" его, как умеет, и начинает выражаться набором слов: неверно понятых русских, произно-симых им на украинский лад, и украинских, которые он "поправил" по школьному выговору"[цит. за: Статєєва В. І., 1997, С. 265];
  3. у зв'язку з названими факторами у учнів формується антипатія до школи, книги. Часто спостерігаються випадки, коли учні, закінчивши школу, ніколи потім не брали до рук книги.
  4. з небажаних, негативних наслідків чужомовної школи в Україні Б.Грінченко відзначає і такий, дуже важливий, з його погляду: чужомовна школа зумовлює певне відчуження школи від сім'ї. На цей фактор указував О.Потебня в праці "Язык и народность": "Если язык школы отличен от языка семейства, то следует ожидать, что школа и домашняя жизнь не будут приведены в гармоничные отношения, но будут сталкиваться и бороться друг с другом"[Потебня А. А., 1976, С. 256].

В результаті в учнів поступово формується зневага до своєї рідної мови. Нешанобливе ставлення до мови переноситься на носіїв цієї мови. Такі учні з неповагою ставляться до своїх батьків, рідних, намагаються забути своє походження. Єдиним виходом з такого становища Б. Грінченко бачить у запровадженні освіти українською мовою.     

Наслідки заборон і переслідувань української мови державами-поневолювачами України (Польщею, Росією, Австро-Угорщиною) наклали свій відбиток на її функціонування. Українська мова була усунена з вищих сфер громадського життя: нею не вели поважних дискусій, майже не писали творів, що відбивали б найновіші напрями в літературі, не користувалися в науці, не провадили навчання в школах, ні в початкових, ні в вищих. Все це підривало пошану до української мови, було офіційно утверджено статус української мови як діалекту російської. До неї починали ставитись, як до мови неосвічених людей, в основному селянства.

Урядові обмеження безпосередньо стосувалися використання української мови в літературі, науці, публічних виступах. Але вони також впливали і на вибір розмовної мови між освіченими українцями та в їхніх родинах. Навіть приватна розмова українською мовою часто сприймалась як доказ нижчого суспільного становища.

Літературна мова частіше вживається на письмі, ніж усно, але в обох випадках вона не охоплювала всіх ділянок суспільного життя і думки, а це призводило до звуженого користування та зниження престижу української мови. В XVII – XIX ст. існувала реальна загроза для українців втратити свою мову, а разом з нею власну національну ідентичність.

нагору Державні закони XVII – XIX ст., спрямовані проти української мови.     

Розвиток української мови відбувався в складних і несприятливих для нього умовах. Україні в оточенні могутніх агресивних сусідів ( Туреччини, Польщі, Росії ) за часів Б. Хмельницького не пощастило вибороти незалежності. Переяславська угода 1654р. стала новим поворотним пунктом в історії, новим напрямком, створила нові умови, що визначили буття українського народу.

Проте ще до 1654р. українські письменники і наукові діячі зіткнулися з обмеженням свободи слова. Українські друковані видання, що потрапляли в І половині XVII ст. до Московської держави, зазнавали цензурних утисків з боку царя Олексія Михайловича та московської православної церкви. Книгодрукування в Москві було свого роду державною монополією, тому підлягало нагляду патріарха.

1626 року український вчений Лаврентій Зизаній-Тустановський хотів видати в Москві "Катехизисъ". Священий собор дозволив друкувати цю книгу тільки після того, як змінить в творі окремі положення. "Евангеліє учителное..." К. Транквіліона-Ставровецького, яке вже двічі на той час видано на Україні, було рішуче засуджене в Москві, причому наказали всі його твори зібрати і спалити не лише за зміст, а і за "слог его еретический". У 1628 році московський патріарх Філарет видає указ: "...чтобы впредь никто никаких книг литовския печати не покупали..."(так називали книги з українських та білоруських друкарень)[цит. за: Єфремов С., 1995, С.145].

Після підписання 1667р. Андрусівської угоди, згідно з якою Україну поділено між Польщею та Москвою, цар Олексій рішуче забороняє друкувати книги на території України: "…все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому…нигде не печатати под страхом смертной казни." Неприйнятною для Московської держави була і мова українських видань. В 1672р. видається новий указ:"Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе" [Горбачук В., 1997, С. 9].

Українські письменники і вчені, сподіваючись на видання своїх книг в Москві, починають повертатися до старослов'янської мови, виключаючи з неї елементи живої української народної мови.

В 1685р. православну Київську митрополія було підпорядковано Московському патріархату. Це був початок денаціоналізації українців, оскільки церква відігравала надзвичайно важливу роль у житті суспільства, являла собою духовну опору народу.

1690 року патріарх московський Йоаким своїм указом забороняє все церковне українське письменство. Внаслідок цього указу було спалено І том книги видатного діяча православія Димитрія Ростовського"Четії Мінеї", а наступні видання виправлено "по великороссийской граматике".

Цілеспрямоване нищення української нації, її мови, культури, духовності починається за часів Петра І. Катастрофічною виявилася спроба гетьмана Івана Мазепи здобути незалежність від Москви, спираючись на союз із Швецією. Після поразки під Полтавою на Україні розпочинається нечуваний терор. Почалося нищення й руйнування осередків української культури – шкіл,  друкарень,  бібліотек.  У 1709р. було зменшено число учнів Києво-Могилянської  академії  з  2000  до  161,  кращі  науково-педагогічні та богословські кадри переведено з Києва та інших міст України у Росію. Серед них виїхали такі широко відомі культурно-просвітницькі та церковні діячі, як Інокентій Гізель, Дмитро Туптало, Іоанникій Галятовський, Стефан Яворський, Єпіфаній Славинецький, Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович, Арсеній Сатановський та інші. У зв'язку з цим почався духовно-культурний занепад українського суспільства.

5 жовтня 1720р. Петро І видає указ "О именовании Киевопечерского и Черниговскаго монастырей, во всех книгах, Ставропигиею Всероссийских Патриархов, и о непечатании новых книг без позволения Духовной Коллегии", який стверджував:"Понеже Его Императорскому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях книги печатают несогласно с великороссийскими печатми, но со многою противностию к Восточной церкви... В Месяцеслове, который... печатан в Киевопечерской типографии, в заглавии напечатано, якобы оной монастырь ставропигия вселенского константинопольского патриарха, чего печатать не надлежало для того, что Киевопечерский монастырь от многих лет учинён в Ставропигии святейших росийских патриархов, а от константинопольского уволен... вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А оныя церковныя старыя книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати с теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особаго наречия во оных не было. А други никаких книг, ни прежних, ни новых изданий, не объявя об оных в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения,  в  тех  монастырях  не  печатать, дабы не могло в таких книгах в
Церкви Восточной противности и с великороссийской печатью несогласия произойти" [Полное собрание законов Российской империи, Т.VI, 1830, С.244].

Указом закріплювалася повна залежність української церкви від московського патріархату, заборонялося видання будь-яких книг, крім церковних, вживання для друку української мови і українського правопису, тим самим припинивши їх поступальний еволюційний розвиток на століття. Всі українські друкарні зобов'язані були надсилати свої видання для цензури в синодальну контору, яка робила помітки "Сия книга... в конторе типографской изследована и по изследовании обретена во всем с великороссийским сходна". Указ від 5 жовтня 1720р. фактично започаткував інститут цензури.

20 грудня 1720 року указ Сенату за поданням Петра І про вивіз з України, як частини Російської імперіїї, всіх давніх грамот, куріозних оригінальних листів, історичних рукописних та друкованих книг "О присылке изъ монастырей Российскаго Государства жалованныхъ грамотъ":

"Великий Государь указалъ: во всех монастырях, обретающихся въ Российскомъ Государстве, осмотреть и забрать древния жалованныя грамоты и другия курыозныя письма оригинальныя, также книги историческия рукописныя и печатныя, какия где потребныя къ известию найдутся. И по тому Его Великаго Государя Именному указу, Правительствующий Сенатъ приказали: во всех эпархияхъ и монастыряхъ и соборахъ пржния жалованныя грамоты и другия куриозныя письма оригинальныя, такожде и историческия рукописныя и печатныя книги пересмотреть, и переписать Губернаторамъ и Вице-Губернаторамъ  и  Воеводамъ,  и  те   переписныя   книги   прислать   въ
Сенатъ. "[Полное собрание законов Российской империи, Т. VI, 1830, С. 277].

У січні 1721р. царським урядом видано регламент, згідно з яким зобов'язувалося  всі  твори " …презентовать в Коллегиум.  

А Коллегиуму рассмотреть должно, нет ли какого в письме оном прегрешения". За "прегрешения" накладались суворі стягнення. Великі штрафи сплатили лаврська та чернігівська друкарні.

 В 1724р. московський Священний Синод наклав на українського архимандрита Печерської Лаври в Києві 1000 рублів штрафу за те, що він надрукував у лаврській друкарні книгу "Тріодь" – "не зовсім із великоросійською мовою згідну." Українську друкарню з Чернігова перевезли до Москви, тому що друкарі відмовилися друкувати церковні книги на "московський лад". 21 липня 1721р. надійшов наказ із Москви з вимогою, щоб усі книги з українських друкарень висилати в синодальну контору заради виправлення і погодження з російськими, а для нагляду над друкарнями московський синод призначив окремого протектора, щоб він дозволяв випускати лише ті видання, які не різнилися від московських.

Після смерті Петра І всі, хто займали російський престол, продовжували нищення етнічних особливостей українців, поглинання їх російським етносом. Імператриця Анна Іоанівна (1730-1740) звеліла вилучити з обігу книги старого українського друку, а в грамоті 1731 року вимагала в усіх освітніх закладах на Україні "науки вводить на собственном российском языке" [Полонська-Василенко Н., 1995, С.221]. В 1734р. наказано перекласти на російську мову закони, які діяли на Україні з XVI ст.: Литовський статут 1588р., збірники законів "Спекулюм Саксонум" Н. Яцкера, "Порядок..." Б.Гроїцького.

Катастрофічним   для   України   стало   царювання   Катерини  ІІ.  Вона
остаточно скасувала залишки української автономії. 10 листопада 1764р. "...именным указом "Об учреждении в Малороссии, вместо Гетманскаго Правления, Малороссийской Коллегии" Катерина ІІ скасовує гетьманську владу, керування Україною передає в Малоросійську Колегію, на чолі якої призначений генерал граф Румянцев.

Указом від 1765 р. Слобідську Україну перетворюють на "Слободскую губернию", вживаючи щодо неї таких заходів:

  1. 20 травня "Высочайшая резолюция на доклад сенаторов Князя Шаховского, Панина и Олсуфева. Об устройстве новоучрежденной Слободской губернии". В резолюції зазначається про переіменування полкових козацьких містечок "…Государственными Войсковыми слободами…"
  2. 28 липня "Манифест. Об учреждении в Слободских полках приличного гражданского устройства, и о местопребывании Канцелярии Губернской и Провинциальной". Ліквідація козацького устрою на Слобожанщині, запровадження устрою, характерного для всіх інших російських губерній, закриття всіх козацьких шкіл [Полное собрание законов Российской империи, Т. ХVII, 1830, С.194-195].

В часи правління Катерини ІІ Синод Російської православної церкви видає розпорядження, спрямовані проти української книги:

1766 рік – суворий наказ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в Московській друкарні, випробувані і затверджені Синодом;

1769 рік – сувора заборона Києво-Печерській Лаврі друкувати букварі українською мовою і відібрати ті букварі, що вже були на руках;

1784 рік – наказ митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які використовували українську мову;

1786 рік  - наказ   митрополитові   Київському   контролювати  Лаврську
друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії ввести в систему навчання, узаконену для всієї імперії.

Катерина ІІ видає іменні укази, що стосуються функціонування української мови в закладах освіти і церві:

1763 рік – заборона викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії;
1782 рік – створення спеціальної комісії для впровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови;
1785 рік – наказ по всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

В Петербурзі 1786 року з ініціативи Катерини ІІ видано "Порівняльний словник усіх мов", у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

В ХІХ ст. з появою "Енеїди" І. Котляревського починається новий період українського національного відродження, відновлюється процес активного творення української мови, яка усвідомлюється як окрема самобутня мова української нації. Але царський уряд Російської імперії не полишає своїх планів і продовжує здійснювати політику національної, культурної і мовної асиміляції українців.

Перший важкий удар впав на ще зміцнілу українську літературу 1847 року. Процес Кирило-Мефодіївського братства, чи, за офіційною термінологією "украино-славянистов", закінчився не лише репресіями проти Т. Шевченка, П. Куліша, М Костомарова та інших, а і колективним засудженням української книги як такої. Було відправлено в заслання кращих

українських письменників того часу, заборонена вся українська література – не лише майбутня, а і та, яка вже існувала на той час на книжковому ринку. Одночасно вийшов загальний наказ з по цензурному відомству звернути особливу увагу на книги, що висвітлювали питання української мови та національності. Цим наказом започатковувався ланцюг державних заходів стосовно української книги в новий час.

Нищівного удару по українській мові завдав в 1863 році міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який 18 липня видає таємний циркуляр, адресований міністру народної освіти Головіну.

"По высочайшему повелению. Секретно. От министра внутренних дел министру народного просвещения. 18 июля 1863 г., № 364:

…обучение во всех без изъятия училищах производится  на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено… никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и  даже  гораздо  понятнее,  чем  теперь  сочиняемый   для   них   некоторыми
малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык.    
...киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета.

…министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском  языке,  сделать   по   цезурному   ведомству   распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении оном было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения" [цит. за: Єфремов С., 1993, С. 21 -22].

Циркуляр заборонив:

  1. навчання в закладах освіти всіх рівнів українською мовою;
  2. видання Нового Завіту українською мовою;
  3. друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою, як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури.

Міністр народної освіти Головін виявився рішучим противником циркуляра. Вже 20 липня він відповідає Валуєву листом, де, зокрема, пише: "Сущность сочинения, мысли изложенные в оном, и вообще учение,   которое   оно  распространяет, а  отнюдь не язык или наречие,  на
котором написано, составляет основание к запрещению или дозволению к той или другой книги... Старание литераторов обработать  грамматически каждый язык или наречие... весьма полезно в видах народного просвещения и заслуживает полного уважения" [Феллер М., 2000, С. 4].

Незважаючи на спротив Головіна циркуляр був введений в дію. Український рух завмирає на ціле десятиліття, але на початку 70-х рр. ХІХст. відновлюється і зосереджується в Києві: відкриття і діяльність "Юго-Западного отдела" Російського географічного товариства, бурхливий  розвиток  української  художньої  літератури ( М. Старицький, І.Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та інші), зародження українського театру (М. Кропивницький, І. Тобілевич), зростає популярно-просвітня література. Це не могло не звернути на себе уваги офіційних сфер. У 1875р. М. Юзефович, таємний радник і голова Київської археологічної комісії, подав доповідну записку, в якій обмовляє відділ географічного товариства і окремих його членів. Сучасне українство, писав М. Юзефович, "есть ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм или, вернее, чистейшая демагогия". За лаштунками адміністративних органів відбуваються таємні наради, слідство з приводу "упередженого" розповсюдження книг, які хоч і "разрешены к печатанию цензурою и по содержанию не имеют антиправительственного характера", але писані українською мовою [Горбачук В., 1997, С. 22].

Повідомлення Юзефовича взяли до уваги і в 1875р. у Петербурзі згідно з царським указом була створена комісія: "27 серпня 1875р. начальник  ІІІ  відділення  генерал-ад'ютант А. Л. Потапов підписав такий лист: "Государь император ввиду проявления украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке, Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер-прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса" [Феллер М., 2000,  С. 5 ].

Комісія дійшла висновків, що "вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России" і "центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве" [Горбачук В., 1997, С. 7]. Була старанно складена й подана царю Олександру ІІ доповідна записка-інструкція, в якій було розписане широке коло заходів, спрямованих проти української мови. У німецькому місті Емсі, де цар перебував на лікуванні, було підписано указ:

"Государь император в 18/30 день мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:

  1. не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малороссийском наречии;
  2.  печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном Управлении по делам печати;
  3. Воспретить также различные сценические представления  и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам" [цит. за: Єфремов С., 1993, С. 27].

Як ніколи, після указу почала лютувати цензура. Південно-західний відділ географічного товариства в Києві був закритий. Резолюція Олександра ІІ: "Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы открытие его вновь не могло состоятся иначе как с моего разрешения, по представлению министра Внутренних Дел."[Феллер М., 2000, С. 7].

Перший пункт Емського указу оголосив всю галицьку українську літературу  нелегальною, бо Східна Галичина ХІХ ст. входила до складу Австрійської імперії, а ввіз українських книг з-за кордону був заборонений.

Цим указом нанесений удар і по українському правопису, який знаходився в стадії формування і становлення, а також українському театру та драматургії.

В 1880 році спостерігаються деякі ліберальні віяння, які позначились і на українській літературі. 8 грудня з Височайшого дозволу була внесена М. Костомаровим в Академію наук премія його імені за укладання українського словника. 12 січня 1881 року київський генерал-губернатор подав до міністра внутрішніх справ лист з проханням М. Лисенка дозволити поширення в Росії третього випуску його збірника українських народних пісень, а дальший зміст листа спрямовано на захист українців від підозри у сепаратизмі і на доказ можливості повного зрівняння українських літературних і музичних творів у правах відносно цензури з російськими. 13 січня 1881 року тимчасових харківський генерал-губернатор князь Дондуков-Корсаков з приводу двох присланих йому українських книг подав лист про правила української мови, частково на користь українського письменства, сценічних вистав, виконання пісень, і друкування їх із текстами.

Наслідком цих листів була доповідь міністра внутрішніх справ графа М. П. Ігнатьєва імператорові Олександру ІІІ і Висошайше повеління про перегляд правил 1876 року. Відбулась особлива нарада за участю таємного радника К. П. Побєдоносцева, статс-секретарів Островського і Сольського та виконуючого обов'язки  начальника Головного управління в справах друку гофмейстера князя Вяземського. На цій нараді ухвалено правила 1876 року зберегти, але доповнити їх такими пунктами:

  1. дозволити друкування малоруських словників з умовою збереження правопису або загальноросійського або вживаного не пізніше ХVІІ ст.;
  2. дозвіл сценічного показу малоруських п'єс і публічного виконання малоруських пісень та куплетів, дозволених цензурою, поставити в залежність від розсуду вищих місцевих властей в кожному окремому випадку, а дозвіл друкування малоруських текстів при нотах, тільки з дотриманням загальноросійського правопису, надати Головному управлінню у справах друку;
  3. заборонити влаштування спеціально малоруського театру і формування труп для виконання виключно малоруських п'єс.

Ці постанови були височайше затверджені 8 жовтня 1881 року. Незважаючи на деяке послаблення заборони українського друкованого слова, залишалися утиски, які стосувалися українського правопису. Велику шкоду завдано українському театральному мистецтву.

Але незважаючи на заборони, до друку почали поступати переклади з російської мови на українську, тому в 1892 році Головне управління нагадало цензорам про незаконність такого явища за текстом правил 1876 року. Було видане розпорядження про пильність відносно оригінальних українських творів, які вони повинні "з особливою суворістю і увагою розглядати, виключаючи і забороняючи при цьому не тільки все, що суперечить загальним цензурним правилам, але й, при найменшому до того приводі, по можливості, скорочуючи число таких бездарних творів з цілями чисто державними" (Вказівка Головного управління у справах друку С. – Петербурзькому Комітетові від 8 січня 1892 р. за № 96). 1894 р. підтверджено в найрізкіші формі заборону довозити малоруські книги з-за кордону. 1895 р. заборонено малоруські книги для дитячого читання, що, по суті, є також повторенням попередньої заборони, яка була в постановах 1863, 1876 і 1881 років.

Укази 1863 – 1881 років були скеровані на цілковите усунення української мови з громадського життя.

В Галичині і на Буковині, що належали до Австрії, діяла відносно ліберальна конституція 1867 року. До конституційної епохи (ХVIII-XІХст.) можливості культурного розвитку українців, їх національні і мовні права залежали від волі монарха та його уряду. Після прийняття конституції українців Галичини і Буковини було визнано за рівноправну етнічну групу, а українській мові надано права на використання у найважливіших сферах суспільного життя. В статті 19 говорилося: "Усі народності держави, що належать до різних рас, рівноправні: кожна має непорушне право зберігати й плекати свою національність і свою мову. Держава визнає за всіма мовами, вживаними в монархії, рівні права на вживання в школах, на виконання державних функцій і на різні акти громадського життя. У землях, що мають населення відмінних народностей, заклади публічної освіти мають бути творені так, щоб без уживання будь-яких примусових заходів, спрямованих на вивчення другої мови, кожен міг дістати все потрібне для своєї освіти своєю власною мовою." Розділ про права громадян давав повну свободу місцевим та приватним чинникам у сфері освіти ( стаття 17) [Шевельов Ю., 1998, С. 9].
Проте угорський закон про національності 1868 року, не прихильний до етнічних меншин, цілком ігнорував національні й культурні права українців Угорщини.

Незважаючи на конституційні положення, особливості адміністративного поділу Габсбурзької монархії утруднювали українцям повністю здійснити свої конституційні права. Українці не мали в Австрії власних "земель". Адміністративна одиниця "Королівство Галицьке і Володимирське з великим герцогством Краківським", яку Австрія успадкувала від Польщі, охоплювала переважно українську за національним складом Східну Галичину і переважно польську Західну. Всі вищі класи були майже цілковито польськими. Внаслідок такого стану поляки, використовуючи вигідну для них систему виборів, добилися законів, які охороняли їх інтереси: установили польську мову як мову освітніх установ та судочинства (місцевий закон 1868 року), а трохи згодом, як мову інших адміністративних інститутів.

На Буковині українці складали абсолютну більшість на півночі, тоді як румуни – на півдні, але й тут українці в основному належали до нижчих класів. Щоправда, традиція соціального і культурного панування над українцями не була тут такою жорсткою, як на Галичині.

На відміну від України в складі Росії, українська мова в Австрії на кінець ХІХ ст. не була заборонена в громадському житті. Проте, щоб відстояти конституційне право, українці мали витримати суперечку з польською адміністрацією.

На Закарпатті, що належало до Угорщини, не було окремого законодавства, Угорщина не мала кодифікованої конституції. Вона керувалася низкою послідовно виданих законів, що творили складну і заплутану сукупність. Серед законів немає такого, що гарантував би права інших мов, крім угорської. Закон № 16 1791 року зобов'язував урядовців вживати тільки угорську мову; закон № 2 1844 року проголосив її єдиною державною мовою; лише закони № 38 і № 44 1868 року згадують права інших національностей.

Українська мова на Закарпатті була фактично позбавлена будь-яких громадських функцій, а існувала в формі кількох сільських діалектів, до того ще й дуже відмінних один від одного.

З кінця ХVIII ст. поділені між трьома державами: Росією, Австрією та Угорщиною, українці підлягали трьом різним законодавствам. Кожна система цілком інакше окреслювала права й обмеження їхньої мови в громадському житті. Приблизно 85 % українців, що жили на території, яка належала до Росії, та 2% на Закарпатті, що належало Угорщині, перебували у найгіршому становищі. Українська мова в Російській імперії офіційно заборонена у суспільно-політичному житті шкільництві, пресі, літературі, науці, в Угорщині – без правових гарантій, а в дійсності цілком усунена з громадського життя. В порівняно кращому стані була українська мова в Галичині і на Буковині, де її можливо було вживати публічно. В Австрії українську мову офіційно не переслідували, але гарантовані конституцією права на практиці стосовно обмежувались. Наслідком такої політики держав-поневолювачів стало те, що українська мова ні в одній з 4 областей не користувалася суспільним престижем. Українці, як носії української мови, відмовились від спілкування нею. По великих містах Центрально-східної України мовою щоденного вжитку була російська, в Галичині – польська, на Буковині – німецька і румунська, на Закарпатті – угорська.

нагору Антиукраїнська діяльність цензурних комітетів Російської   імперії

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала діяльність друкарень в Україні. Єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця ХVІІ століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ними територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалися воля і незалежність українських друкарень: "Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки" [Полонська-Василенко Н., 1995, Т. 2, С. 37].

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який своїм відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг тогочасною українською мовою.

У загальнішій формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року Катерина II. За її вказівкою всі такі друкарні в Україні були опечатані. Засновувалася особлива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях - за віданням сенату, в інших місцях - за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов'язки дозволяти чи забороняти книги.
Чергове вдосконалення цензурного законодавства Росії у напрямку посилення його не лише контрольної, а й каральної функцій припадає на першу чверть XIX століття. Після бунту декабристів у новому статуті про цензуру від 15 липня 1826 року відчувається прагнення влади не лише обмежувати й гальмувати розвиток громадської думки, а й спрямовувати її у потрібне русло. Відповідно до статуту 1828 року вища цензурна інстанція - Головне управління цензури - було підпорядковане Міністерству народної освіти. Цьому управлінню підлягали створені цензурні комітети в університетських містах Ризі, Вільні, Києві, Одесі, Тифлісі. Цензори там працювали під безпосереднім керівництвом попечителів навчальних округів. До їхніх обов'язків входило здійснення цензури друкованої продукції не лише тієї, що з'являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до нього, прийняті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 року. 3 1832 року для заснування будь-яких видань потрібен уже був "височайший" дозвіл царя. Право утримувати друкарні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політичної точки зору.

Так звана епоха цензурного терору посилилася із заснуванням 2 квітня 1848 року спеціального комітету "для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування".

Волею історичних обставин складалося так, що в цензурному відношенні Україна була значно в гіршому становищі, ніж Польща чи Фінляндія. Босаме для України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби "в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до "отечества". Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов'янських народностей в середині ХІХ ст.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга. 8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і обслуговував практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту: "Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були доставлені в цензурний комітет три примірники". На заголовному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на звороті - повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім давався "дозволювальний квиток" на вивезення книги для продажу чи замовникові [Тимошик М., 2000, № 3, С. 11].

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержання нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай найменші суперечності з правилами цензури.

Після оголошення вироку суду щодо найактивніших членів братства 30 травня 1847 року, за яким найжорстокішої кари зазнав Тарас Шевченко (десять років солдатчини із забороною писати й малювати), 19 червня міністр внутрішніх справ граф Перовський своїм циркуляром надіслав у губернські центри таку  інформацію:

"Надруковані твори Шевченка - "Кобзар", Куліша - "Повість про український народ", "Україна" і "Михайло Чернишенко", Костомарова - "Українські балади" і "Вітка" — заборонені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням" [цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С. 11].

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ спричинило з'ясування цензурним відомством, в яких друкарнях видавалися ці твори. Виявилося, до появи цих "крамольних" творів причетні Петербург, Харків і Київ. "Українські балади" та "Вітку" під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка видала в світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 років. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли їх випустити, І. Снєгірьов та  М.Каченовський. "Кобзар" Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А  твори П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843-1846 роках) публікувала друкарня Київського університету. Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, складених цензорами, які після цього випадку до рукописів українських авторів ставали дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над членами Кирило-Мефодіївського братства став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду на український рух, як сепаратистський і, за словами С. Єфремова, також і "колективним засудженням української книги як такої".

Чим далі, починаються все більші претензії цензури до української тематики в наукових книгах. Драматична видавнича доля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць, де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в друкарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора. Літопис Грабянкивсе ж вийшов з цензурними купюрами.

Магістр університету св. Володимира Каленик Шейковський наприкінці 50-х років ХІХ ст. підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав "Опыт южнорусского словаря", і подав його до університетської друкарні. У часописі "Основа" (№ 12 за 1861 рік) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою - "Малороссийский лексикон". Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком "Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову". Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному нарисі-передмові насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Цензор О.Лазов написав розгромний вирок цьому творові:

"Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південноруської мови; вся ж інша його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади. Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: "те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південноруський народ, поселити до нього і до його мови зневагу, не вивчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчення його"[цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С.11].

Слова молодого вченого Каленика Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 року на спеціальному засіданні цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.

5 лютого 1876 року  був накладений арешт на книгу К.Шейковського "Будівля світу" прямо на складі в друкарні. Після подання цензора  П.Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю подію  Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня зазначається:

"...Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана, призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних малоросійських губерніях" [цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С.12].

 24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом "таємно" надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністерства внутрішніх справ пакет такого змісту:

"У Санкт-Петербурзі в 1857 році на малоросійській мові вийшла книга під заголовком "Граматика". Покірливо прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов'язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження"[цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С. 12]. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Цих книг надійшло немало до київських книжкових магазинів, і вони майже всі встигли розійтися. Так, з наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги.

Дійшло до того, що почали заборонятися окремі букви з української абетки. "Малоросійською мовою" дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому—циркулярний лист Міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету:

"Головне управління цензури визначило: "...Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами..."[цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С. 14]. Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався грунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 року міністр внутрішніх справ російського уряду П. Валуєв.

Від імені "більшості малоросіян" П. Валуєв виклав у листі до міністра освіти свою знамениту думку про те, що "ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загальноросійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять".  18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського. До 1917 року в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях подавався його детальний або скорочений варіант разом з викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці.

"Внаслідок представлення від 27 минулого червняза№ 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуском же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинитися до розв'язання піднятого з цього предмета питання в установленому порядку, про що комітет буде своєчасно поставлений до відома"[цит. за: Тимошик М., 2000, № 3, С. 14 ].

Випуск книг українською мовою призупинявся не тимчасово. Вже з початку 70-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Черговим наступом на все українське стала заборона діяльності "Юго-Западного отделения Императорского Географического общества", яке відзначилося налагодженням випуску українознавчої літератури, заснуванням мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги.

За доносом М. Юзефовича цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про "українофільство". Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внутрішніх справ Тімашев, міністр народної освіти Толстой, начальник Третього відділу імператорської канцелярії Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і насамперед у друкованому вигляді:

"Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіхання на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства...

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги заслуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка...

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Малоросії від усієї Росії, відокремлення поки що лише літературне, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об'єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз'єднує їх так, як відмінністьмови іписемності. Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому відчуження України від Росії" [ цит. за: Тимошик  М.,  2000,  № 3, С.  14].

Такий  висновок створеної Олександром II спеціальної комісії щодо "смертельно небезпечного" для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в німецькому містечку Емсі,  чергового антиукраїнського цензурного циркуляра. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії - до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень.

В Україні настав  найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводилося українському друкованому слову пробиватися крізь цензурні й поліцейські утиски до читача. Закривалися українські друковані часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою. Саме на цей період припадає особливо активна діяльність двох маловідомих антиукраїнських інституцій - Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі - Головному управлінню у справах друку та центральному комітету з іноземної цензури - і мали практично ніким не обмежені повноваження в Україні щодо того, допускати чи не допускати до друку або поширення серед українського населення будь-яку україномовну книжку, листівку чи періодичне видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, нащовтрачалося від одного до восьми місяців.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь цензурні відомства практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно вносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи", і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

нагору

Видалити Відміна
Забанити Відміна