Закрити
Дослідження історії української мови
20 Березня 2007, 00:00 , Переглядів: 16889
FacebookTwitterLivejournal
Дослідження історії української мови Фото: http://imidg.ucoz.ua Дослідження історії української мови

На початку ХХ ст. був опублікований перший том "Історії України-Русі" відомого українського історика М.Грушевського. В цій праці він твердив, що український народ з його антропологічними, психофізичними та мовними особливостями почав виділятися ще в доісторичні часи.

Заувага: замість відсутнього в коді HTML "ять" вживаємо "Ь"

"Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти ІV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи племен…" (М.Грушевський, 1991, с.18).

Отже, з ІV ст. н. е., за М.Грушевським, починається історичне життя українського народу. Учений заперечив шовіністичні версії про початок української історії лише з ХIV ст. Він ототожнював українців з народом Дніпрово-Бузької держави ІІ – VІІ ст., яка одержала  назву Антська. Так званих антів наука сприймає за предків українців. До наукового аналізу М.Грушевський залучав не лише мовознавчі дослідження, а й археологічні дані, відомості про українців та їх мову, які збереглися в інших народів, котрі мали  писемність і зафіксували це. Так, за свідченнями VІ ст. Йордана і Прокопія, анти сиділи між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря. І вже в той далекий час творилася наша мова.

Київську добу М.Грушевський трактував як стару добу української історії. Київську державу, її мову і культуру він вважав не східнослов’янською державою, не культурою і мовою усіх східних слов’ян, а державою, культурою і мовою тільки українською.
Отже, М.Грушевський  вважав український  народ і його мову категоріями споконвічними, що почали  формуватись ще "з таких часів, в які ніяка історія не сягає" (Там само, с.81).

У 1920 р. у Львові вийшли "Нариси з  історії української мови" І.Свєнціцького, який українську, російську і білоруську мови виводить із східнослов’янської прамови, а та, в свою чергу, походить  із праслов’янської мови. Виділяючи наявність проміжного етапу між мовою праслов’янською і українською, автор "Нарисів…" твердив про  існування мовних особливостей окремих східнослов’янських племен ще перед VI ст.,тобто в період праслов’янської доби, з якої і слід  починати історію української мови.

Всесвітньо відомий учений А.Кримський у своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" (1922 р.) писав, що вже в ХІ ст. мова Наддніпрянщини і Прикарпаття була виразною окремою східнослов’янською мовою – предком сучасної української мови. Слідом за О.Шахматовим він був авторитетним прихильником ідеї давньоруської мови, однак вважав, що  українська мова зародилася не в XIV ст., а в ХІ ст.  і навіть раніше. (Докладніше про праці А.Кримського й І.Свєнціцького в наступному розділі).

В 1924 р. у Празі була опублікована доповідь  професора О.Колесси "Погляд на історію української мови", в якій він  аргументовано заперечує теорію давньоруської  мови. "Вже в ХІ ст., то є вже в наших найдавніших пам’ятках, таких, як оба Збірники Святослава або Тринайцять Слів Григорія Богослова,проявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевою діялєктичною закраскою, що  надає сим пам’ятникам инший характер від пам’ятників писаних на Півночі, як наприклад Новгородські Мінеї, -  і се дає  нам непохитну основу до ствердження факту, що в ХІ ст. не було одної руської або східнослов’янської мови навіть у письменстві, а були два виразно зазначені східнослов’янські мови: стара українська і стара великоруська" (О.Колесса, 1924, с.13)
Далі професор подає найважливіші фонетичні і морфологічні риси  староукраїнських пам’яток.:

  1. наявність ы  замість ъ   після  плавних л та р: яблыко (Житіє Савы ХІІІ ст.), дрыва (галицька грамота з 1424 р.);
  2. злиття ы з иприкриває, риба (Збірник Святослава 1073 р.), бити   замість быти (ХІІІ слів Григорія Богослова);
  3. жч замість жд: дъжчь  замість дъждь (Галицьке Євангеліє 1144 р.), дъжчю (Городиський Апостол ХІІ ст.);
  4. закінчення дієслів третьої особи множини на –мо: прЬдступаіємо (Успенський Збірник ХІІ ст.).

Сконстатувавши ці риси, О.Колесса зробив такий висновок: "Коли, отже, жива староукраїнська народна мова вспіла вже в ХІ ст.  продертися через церковнослов’янську шкаралущу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від инших слов’янських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давніше, а найпізніше в VII або VIII ст." (Там само, с.14).

Отже, О.Колесса початки зародження української мови відносив до праслов’янської епохи. Цієї ж позиції дотримувався і С.Смаль-Стоцький у праці "Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаїмне споріднення" (1927 р.), в якій стверджував, що "українська мова уявляє собою тільки добуток фальшивого розвитку праслов’янської, раніше колись дійсно говореної мови, уявляє собою тільки переобразовання, перетворення праслов’янської мови (її говору) на спеціяльний український лад так, як усі иньші слов’янські мови уявляють собою перетворення праслов’янської мови (її говорів) на їхній питомий лад" (С.Смаль-Стоцький, 1927, с.59).

С.Смаль-Стоцький був принциповим противником вчення про існування спільної для всіх слов’ян давньоруської мови і прибічником думки про незалежний розвиток слов’янських мов, зокрема української, після розпаду праслов’янської мови, яка монолітною не була, а мала різні говори.

Міркування С.Смаль-Стоцького про розвиток української мови безпосередньо з праслов’янської без проміжних східнослов’янського та давньоруського етапів поділяв Є.Тимченко. В статті "Слов’янська однорідність і становище української мови в слов’янській родині" Є.Тимченко, виходячи з позиції, що праслов’янська мова "є ні що іншого, як наше збудування, науковий препарат, що об’єднує тільки купність спільних  слов’янам рис (що ми віднаходимо дорогою зіставлення  поодиноких слов’янських мов в їх найдавніших пам’ятках), …препарат, нам потрібний тільки  як вихідна точка в розгляданні пізнішої язикової еволюції", вважав, що в зв’язку з цим "не потрібуємо вже творити язикових мітів а постаті праруського, прапівденнослов’янського язика, бо з наукового погляду такі фікції не тільки не потрібні, ба навіть шкідливі; не вносячи нічого в розуміння язикових явищ, вони творять тільки фальшиві генеалогії і підпирають певні політичні аспірації" (Є.Тимченко, 1924, с.6).

Є.Тимченко виділив 25 фонетичних ознак української мови (послідовна рефлексація ? (Ь) як  і,  злиття правслов’янських у та в в одній фонемі и,  чергування етимологічних о,е з і у нових закритих складах, тверда вимова приголосних перед е тощо) і співставив їх з фонетичними рисами праслов’янської мови, з одного боку, та з фонетичними рисами інших слов’янських мов, з другого. Це дало йому можливість прийти до висновку, що еволюція української мови пішла іншою дорогою, яку годі вияснити, виходячи з гіпотези спільноруської мови: "на це не дозволяють спільні зміни з іншими, не східнослов’янськими, зміни, що їх, згідно з зазначеною схемою, бути не повинно, і що могли постати тільки, як в колишнім діалекті спільнослов’янського язика""(Там само, с.9).

Своєю статтею Є.Тимченко заявив про самостійність розвитку  української мови, вилучив її з імперсько-шовіністичних політичних махінацій тих діячів, які як аргумент проти її окремішності використовували східнослов’янську мовну єдність.

У 1925 р.  вийшов перший підручник  з історії української мови для педагогічних вузів К.Німчинова – "Український язик у минулому й тепер, де автор зауважує, що вже в праслов’янській мові існувала група діалектів, яку він називає східнослов’янським праязиком. Східнослов’янська прамова, на його думку, мала дуже коротку добу існування (з V по VI ст.) і розпалася на окремі діалектичні відмінності.
Отже, К.Німчинов, розглядаючи можливість розвитку деяких фонетичних  рис  української мови ще у надрах праслов’янської доби, виділяв період  спільної східнослов’янської прамови .

У Вінніпезі 1949 р.  виходить в світ фундаментальна праця визначного українського діяча І.Огієнка  "Історія української літературної мови", де в історичному розрізі показано, яким тернистим шляхом пройшла ця мова, поки набула сучасної форми.

У вступній частині цієї праці автор відзначає, що українська літературна мова зачалася ще в глибоку праслов’янську давнину, задовго до Різдва Христового, і зростала протягом багатьох століть. Далі автор зазначає, що всі слов’янські мови постали з праслов’янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Ця праслов’янська доба, на думку І.Огієнка, закінчилася в VI – VII ст.  і тривала приблизно 2000 років. В ній він розділяє три етапи:

  1. початок її, цебто доба виділення з індоєвропейської мовної спільноти;
  2. доба розвитку її;
  3. кінець її, доба перетворення в окремі слов’янські наріччя" (І.Огієнко, 1995, с.55).

Посилаючись на  "Історію України-Руси" М.Грушевського, І.Огієнко вважає, що вже з IV ст. по Христі чітко виділяється український народ і його мова, а з IV ст. він виявляється вже зовсім виразно.

І.Огієнко підкреслював самостійність розвитку східнослов’янських мов, заперечуючи теорію давньоруської мови.  "На слов’янському сході постала не одна українська мова, але три мови:  українська, російська та білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали  рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні" (Там само, с.61).

Далі І.Огієнко констатує: "Україна, що тоді звалась Русь, під своєю державою  об’єднала в ІХ – Х віках увесь слов’янський схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне  і в жодному разі не етнічне й не мовне (Там само, с.61). Проте "ця єдність, - продовжує автор, - не була довгою, і в 1125 році, по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася" (Там само, с.63).

Подальші дослідження підтвердили слушність думок І.Огієнка про те, що українська, російська і білоруська мови формувалися не з "праруської мови, а безпосередньо з праслов’янських діалектів VI – VII ст. самостійно і незалежно одна від одної.

В другій половині ХХ ст. до  проблеми походження української мови звертається Олекса Горбач, який також є одним з проповідників погляду на розвиток української мови безпосередньо з праслов’янської. В своїй статті "Генеза української мови та її становище серед інших слов’янських" він виділяє в праслов’янській мовній добі два періоди:

  1. Часово довший і старший від 1300 р. до н. е. до 200-300 н. е. – повільних мовних змін, які вирізнили слов’янське від балтійського дорешти. (Найважливіші тут процеси: 1) заміни всіх закритих складів у відкриті внаслідок занику складових приголосних; 2) витворення окремої системи інтонацій на довгих голосних і дифтонгах; 3)  витворення власної системи словозмінювання; 4) монофтонгізація дифтонгів; 5) І і ІІ палаталізації);
  2. період молодший і порівняно коротший від 200-300 до 800 н. е." (О.Горбач, 1993, с.7).

О.Горбач в цій статті дискутує   з приводу давньоруської мови, прихильники якої як один з аргументів на її захист наводили факт мовної спорідненості трьох східнослов’янських мов. Він наголошує на тому, що українська мова деякими своїми рисами в’яжеться  з південнослов’янськими, а словником – з польською мовою. Отже, О.Горбач поширював погляди своїх однодумців.

В 1956 р.  вийшла праця академіка Л.Булаховського "Питання походження української мови", в якій, дослідивши фонетичні (перехід Ь в і;  збіг  ы з и(і); перехід е в о після шиплячих та й;  звукосполучення ри, ли;  відсутність пом’якшення приголосних перед е тощо) і морфологічні риси (закінчення –ови, -еви в  давальному відмінку однини іменників чоловічого роду; наявність кличної форми; закінчення –мо в першій особі множини теперішнього  чи майбутнього часу доконаного виду) української мови в пам’ятках  різного часу, висловив думку про те, що східне слов’янство не було  монолітним у мовному відношенні, що окремі особливості сучасної української мови  достатньо виразно виявляються вже  в давньокиївських пам’ятках ХІІ ст., а в живих народних говірках вони могли існувати й раніше.

Отже, Л.Булаховський заперечував твердження про початок історії української мови аж від XIV ст.
До проблеми виникнення української мови в останні роки  у своїх  публікаціях звертається багато відомих українських лінгвістів: Г.Півторак, В.Русанівський, І.Ющук, А.Бурячок, О.Ткаченко. Це підтверджує думку про те,  дискусія не закінчена, вона набуває нових наукових обертів.

У квітні 1992 р.  Інститут української мови та Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні АН України про вели в М.Ніжині симпозіум на тему "Давньоруський період в історії східних слов’ян і їх мов", де більшість учених визнали положення, що монолітної давньоруської народності  й мови не було, а існували східнослов’янські племена за своїми близькими, але не тотожними мовами.

На думку В.Русанівського, "говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як про своєрідну прамову всіх нинішніх східнослов’янських, очевидно, не доводиться" (В.Русанівський, 1993, с.3). Термін "давньоруська мова" вчений пов’язує з літературною мовою східних слов’ян, основу якої становила старослов’янська мова і яка існувала як засіб писемного спілкування поряд з розгалуженою системою  місцевих діалектів.

Найповніше  цей погляд на походження української мови викладений у монографії Г.Півторака "Українці: звідки ми і наша мова" (1993).  Автор на багатьох  мовно-історичних фактах  аргументовано доводить, що "становлення найдавніших особливостей української мови (як і інших східнослов’янських)  почалося безпосередньо  від праслов’янської мови… Злиття всіх східнослов’янських союзів племен і діалектів у якийсь єдиний етномовний масив у Київській державі не сталося, тому немає жодних серйозних підстав говорити про давньоруську народність та довньоруську народнорозмовну мову як історичну реальність" (Г.Півторак, 1993, с.178-179). Через те термін "давньоруська мова" може бути застосований лише щодо літературно-писемної мови, яка існувала поряд із церковнослов’янською і обслуговувала всі сфери державного життя.

Етапом завершення формування української мови Г.Півторак справедливо вважає  першу половину ХІ ст., пов’язану з процесом занепаду редукованих. До цього періоду правомірно говорити лише про існування діалектних зон, серед яких  він  виділяє галицьку, карпатську, поліську, києво-чернігівсько-переяславську, кривицьку, словенську.

Отже, Г.Півторак переконливо довів твердження своїх попередників про безпосереднє вичленення української мови з праслов’янської і цілком справедливо вважав ХІ-ХІІ ст. початком самостійної історії української мови.

Цікавими видаються думки І.Ющука і А.Бурячка, які вважають, що  українська мова виникала тисячоліттями, а її  основні риси були започатковані  ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, тобто три тисячі років тому. Давньоруська мова, на думку вчених, була літературною, а населення Київської Русі говорило інакше: мова кожного князівства мала певні фонетичні, граматичні й лексичні особливості, проте це була  українська мова, яка мала окреслено сучасні обриси вже в VI – VIIст.

З  усього сказаного  вище  можна зробити такі висновки:

  1. Мовознавці обговорювали і намагалися розв’язати такі проблемні питання з історії української мови:
    1. коли саме почала формуватися українська мова та інші східнослов’янські;
    2. як саме утворилась  українська мова – чи безпосередньо з відповідних діалектів праслов’янської мови, чи з проміжної мовної ланки у вигляді спільноруської і давньоруської мов;
    3. чи українська мова є окремою самостійною слов’янською мовою, чи наріччям  російської або польської мови.
  2. На питання, коли саме  започаткувалося формування української мови,  відповіді були такі:
    1. українська мова існувала ще в  доісторичні часи, до IV ст. н.е. (М.Грушевський, І.Огієнко);
    2. започатковування деяких найдавніших особливостей української мови ще в  праслов’янську добу, розпад якої відбувся орієнтовно в VI –VII ст. (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, Ю. Шевельов, О.Горбач, Г.Півторак);
    3. в пам’ятках ХІ ст. трапляються риси майбутньої української мови, які в живій народній мові були ще в VI ст. (І. Свєнціцький, О.Колесса);
    4. зародження ще за праслов’янської доби правкраїнського діалекту, який згодом  виділився  з праслов’янської мови, що  існувала з V по VІ ст., а остаточне завершення – в ХІV ст. (К.Німчинов);
    5. в VІІ – VІІІ ст.,  коли виділилась південна групи східнослов’янських говірок, а цілком відособлено українська мова  почала розвиватись з ХІІ ст. (Л.Булаховський);
    6. з ХІ ст.   українська мова була виразною окремою  східнослов’янською мовою, яка остаточно оформилась у ХІV ст. (А.Кримський);
    7. південне наріччя праруської мови, предок української мови, існувало вже в ІХ ст. (О.Шахматов);
    8. південне східнослов’янське наріччя, предок української мови, існувало до ХІ ст. (О.Потебня);
    9. українська мова утворилась ще в доісторичний час і старовинніша навіть за санскрит (М.Красульський, Б.Степанишин, В.Кобилюк);
    10. українська мова існувала вже в VІ-VІІ ст., а її основні риси були  започатковані ще в часи виникнення латинської мови (І.Ющук, А.Бурячок).
  3. На питання, як саме утворилась українська мова, чи безпосередньо з праслов’янської, чи з спільноруської, чи з давньоруської, відповіді були такі:
    1. українська мова виникла з протоукраїнських говорів праслов’янської мови (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, Ю.Шевельов,   О.Горбач);
    2. українська мова утворилась після  розпаду спільнослов’янської мови на базі південного наріччя (О.Шахматов);
    3. українська мова  починає свою історію після розпаду давньоруської мови аж від ХІV ст. (донедавне офіційне вчення).

На питання, чи українська мова є наріччям російської або польської мови, чи українська мова є окремою самостійною слов’янською мовою абсолютна більшість авторитетних учених визнавала українську мову за окрему самостійну східнослов’янську мову. Адже антропологія довела, що українці, росіяни й поляки – це окремі народи, тому різні в них і мови, кожна з яких є самостійною. Тільки оборонці великодержавницької політики розглядали  українську мову як наріччя якоїсь слов’янської мови.

Отже, проблема походження української мови досліджується й нині. Висуваються різні, часом полярні погляди й пояснення, одні з яких не знайшли сприятливого грунту для подальшого розвитку, а інші, навпаки, заслуговують на увагу.

Видалити Відміна
Забанити Відміна