Закрити
Професійна підготовка вчителів іноземних мов (сер.ХІХ ст. до 1917 р.)
11 Лютого 2007, 00:00 , Переглядів: 6481
FacebookTwitterLivejournal
Професійна підготовка вчителів іноземних мов (сер.ХІХ ст. до 1917 р.) Професійна підготовка вчителів іноземних мов (сер.ХІХ ст. до 1917 р.)

Однією з важливих складових сучасного реформування шкільної іншомовної освіти є професійна підготовка майбутнього вчителя, яка має ґрунтуватися на цілому комплексі наукових і практичних знань та вмінь.

Однією з важливих складових сучасного реформування шкільної іншомовної освіти є професійна підготовка майбутнього вчителя, яка має ґрунтуватися на цілому комплексі наукових і практичних знань та вмінь. Важливим елементом такого комплексу є історико-педагогічні знання, зокрема історичний досвід розвитку вітчизняної системи професійної підготовки вчителя іноземних мов. Цей досвід проливає світло на історичні тенденції у формуванні змісту наукової й практичної підготовки вчителя, співвідношенні загальноосвітніх і спеціальних, фахових і психолого-педагогічних знань тощо.

Аналіз літературних джерел засвідчує велику увагу сучасних дослідників до різних аспектів професійної підготовки вчителя. З питань становлення педагогічної освіти й підготовки педагогічних кадрів в Україні є ціла низка узагальнюючих наукових праць за редакцією А.М. Алексюка, Л.П. Вовк, С.У. Гончаренка, О.В. Глузмана, Д.Ю. Коржова, В.К. Майбороди, О.В. Сухомлинської, М.Д. Ярмаченка. Вагомими історико-педагогічними дослідженнями розпитку вітчизняної системи професійної підготовки вчителя є праці Н.М. Дем'яненко, М.Б. Євтуха, С.В. Крисюка, Н.С. Матвійчук, С.О. Нікітчиної, В.Є. Прокопчук, В.В. Сагарди та ін. Водночас історіографічний огляд наукової літератури свідчить, що проблема становлення системи професійної підготовки вчителя іноземних мов в історії вітчизняної вищої школи не була предметом спеціального розгляду.

Тому метою даної статті є дослідження організаційного та змістовного аспектів становлення професійної підготовки вчителів стародавніх мов (латини та грецької) в Україні в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. на тлі внутрішньо суперечливого процесу утвердження й розвитку класичної системи шкільної освіти. Розглянуто також перші кроки в розгортанні підготовки вчителів нових мов (німецької, французької).

З ухваленням у 1864 р. нового Статуту гімназій і прогімназій у Російській імперії перші з цих закладів було розподілено на гімназії класичні й реальні. Програма класичних гімназій ґрунтувалася на вивченні стародавніх мов і математики, навчальний процес у реальній гімназії спирався на природничі дисципліни й нові іноземні мови. Хоча і класичні, і реальні гімназії переслідували одну мету - загальну освіту дітей, - суттєво їх відрізняло те, що право на продовження навчання в університеті надавалося тільки випускникам класичних гімназій. Випускники реальних гімназій могли вступати лише до вищих спеціальних навчальних закладів. Вивченням стародавніх мов у класичних гімназіях закладалася основа для опанування наук в університеті.

Статут гімназій і прогімназій від 30 липня 1871 р. ще більше посилив викладання стародавніх мов, збільшивши загальну кількість тижневих уроків латини з 28 до 37, а грецької мови - з 24 до 35. Стародавні мови, на вивчення яких відводилося 41,2% навчального часу, були осердям усього гімназійного курсу й викладалися з 1-го (латина) та 3-го (грецька мова) класу. Викладання нових мов розпочиналося з 2-го, а не з 1-го класу, як раніше, бо одночасне введення кількох мов (російської, латинської, французької і німецької), які представляли різні мовні системи, було визнано методично невиправданим. Висловлювалася також думка, що одночасне вивчення двох нових іноземних мов є занадто складним і не дуже доцільним. Тому були гімназії і з однією західноєвропейською мовою, і з двома.

Реальні гімназії проіснували не більше ніж вісім років, відтак їх було скасовано. Натомість відкривалися реальні училища, які за ухваленим 15 травня 1872 р. Статутом реальних училищ було прирівняне до середніх спеціальних навчальних закладів, після яких вступ до університету був неможливим. Таким чином, панівною освітньою системою в середній школі проголошувалася класична освіта. Як відзначає дослідник історії гімназійної освіти в дореволюційній Росії І. Альошинцев, "головним освітнім засобом було визнано стародавні мови, і єдиним шляхом до університету зроблено школу класичну".

У зв'язку зі збільшенням кількості гімназій і посиленням викладання в них іноземних мов (стародавніх і нових) в імперії склалося напружене становище з викладачами іноземних мов. Усього на 1 січня 1874 р. у відомстві Міністерства народної просвіти перебувало 123 чоловічі гімназії. Майбутніх учителів іноземних мов для них готували на той час переважно на історико-філологічних факультетах університетів. Кількість студентів цих факультетів у 8 університетах Російської імперії на 1 січня 1874 р. становила всього 501 особу - 8% від загальної кількості студентів. Цього було зовсім недостатньо, якщо враховувати такі чинники, як відсів студентів, можливість працевлаштування в інших відомствах, потреба складати спеціальний екзамен з педагогіки для отримання права викладати в середній школі тощо.

Історико-філологічні факультети університетів (в Україні - Харківського, Київського, Новоросійського), університетські педагогічні інститути та дворічні педагогічні курси, де давали фахову й педагогічну підготовку викладачів стародавніх мов, виявилися не в змозі задовольнити потреби всезростаючої мережі класичних гімназій. Крім того, як зазначено у звіті міністра народної просвіти за 1873 р., не зарадив справі і виклик зі слов'янських земель Австрійської імперії у 1866 p. майже сотні молодих філологів-випускників тамтешніх університетів (переважно чехів). Невдовзі преса розпочала гостру кампанію проти вчителів-чехів, звинувачуючи їх у тому, що через недосконале знання російської мови вони не можуть забезпечити якісного перекладу, що утруднює засвоєння учнями класичних мов.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст. Міністерство народної просвіти під керівництвом Д.О. Толстого спланувало певні організаційні заходи в системі вищої педагогічної освіти для зміцнення класичної системи освіти й підготовки вчителів класичних гімназій. З цією метою було відкрито історико-філологічні інститути. Перший у Російській імперії історико-філологічний інститут з чотирирічним терміном навчання з'явився в 1867 р. в Петербурзі. Наступним кроком стало відкриття 1 жовтня 1873 р. при Лейпцизькому університеті (Німеччина) спеціальної семінарії з класичної філолога, де готували викладачів стародавніх мов для гімназій Російської імперії.

Російська філологічна семінарія в Лейпцигу, що з 1884 р. називалася "Російський філологічний інститут", задумувалася як тимчасовий навчальний заклад, у якому протягом дворічного курсу могли здобувати філологічну підготовку особи, що мали закінчену гімназійну підготовку й відмінні успіхи зі стародавніх мов. Серед них були "природні" росіяни, які, окрім усього, були зобов'язані задовільно знати німецьку мову; російські піддані, уродженці Остзейського краю, які мали задовільно знати російську мову; а також іноземні громадяни слов'янського походження за умови попереднього прийняття ними російського громадянства.

Оскільки набір у семінарію був невеликим - 20 осіб, а в перший рік її відкриття там навчалося тільки 8 осіб, філологічна підготовка майбутніх учителів стародавніх мов здійснювалася в режимі індивідуальних занять, на яких практикувалося тлумачення стародавніх авторів і вживання латинської мови усно й письмово. Крім того, вони слухали деякі спеціальні курси й відвідували загальні лекції в Лейпцизькому університеті, а також щоденно вправлялися в російській мові. Педагогічних дисциплін у семінарії не викладали, і жодної практичної підготовки до викладацької діяльності її слухачі не отримували.

У 1875 р. для підготовки вчителів латинської, грецької, російської мов та словесності, а також історії для середніх навчальних закладів колишню гімназію вищих наук ім. кн. Олександра Безбородька в Ніжині (пізніше ліцей) було перетворено на історико-філологічний інститут. Статут інституту визначав кількість казеннокоштних студентів (100 осіб). Обов'язковою умовою вступу було складання іспитів зі стародавніх мов. Навчання тривало чотири роки. По закінченні інституту кожен казеннокоштний випускник мав відпрацювати не менше ніж шість років у відомстві Міністерства народної просвіти. На 3 й 4-му роках навчання майбутні вчителі прослуховували курс історії педагогіки й гімназійної педагогіки. Для викладацької практики й педагогічних спостережень при інституті було відкрито гімназію. Незалежно від обраної спеціальності, кожен студент інституту готувався до викладання латини і грецької мови. Окрім цього, майбутні вчителі здобували тут знання з загальної філософії, нових мов, культурологічні й літературознавчі знання.

Не зважаючи на наявність у Ніжинському історико-філологічному інституті окремої кафедри педагогіки, педагогічна підготовка студентів не вирізнялася високою якістю. Теоретичний курс педагогіки тут розпочали викладати лише через три роки після його відкриття. Як цитував спогади одного з колишніх вихованців факультету С. Сірополко, "історія педагогіки, викладувана за російським перекладом Раумера, була ще більш-менш зрозуміла, але "гимназическая педагогика" являла якусь суміш високохмарних речень, і студенти дарма що дуже точно записували лекції, нічого не могли зрозуміти в них". Педагогічна практика, організована на IV курсі, проходила дещо ліпше. Проте її істотною вадою була відірваність від наукової підготовки студентів. Крім того, аж до 1913 р. в навчальному плані інституту не було систематичних курсів методик викладання окремих предметів.

На відділеннях класичної філології історико-філологічних факультетів університетів, відкритих у 1863 p., всі навчальні предмети поділялися на загальні й спеціальні. До загальних входили: богослов'я, німецька й французька мови, логіка, церковна історія, теорія та історія мистецтв. Спеціальні предмети, в свою чергу, поділялися на головні й допоміжні. До головних належали: грецька мова і тлумачення грецьких авторів; історія грецької літератури; грецькі старожитності; латинська мова і тлумачення авторів; історія римської літератури; римські старожитності. До допоміжних предметів - логіка, психологія, історія філософії, порівняльна граматика індоєвропейських мов, історія всесвітньої літератури, загальна стародавня історія, теорія мистецтв та історія стародавнього мистецтва. Тобто головні спеціальні предмети забезпечували знання суто з класичної філології, літератури та країнознавства, а додаткові - продовжували мовознавчу, філософську та історико-літературну підготовку, частково започатковану під час вивчення загальних для всіх відділень предметів.

Через брак шкільних учителів латини й грецької мов Міністерство народної просвіти Статутом 1884 р. відмінило здійснений у 60-х pp. XIX ст. поділ історико-філологічних факультетів університетів на три відділення: історичне, слов'яно-російське і класичне. Основними предметами вивчення для всіх студентів цього факультету протягом чотирьох років університетського курсу ставали класичні мови, стародавня історія й міфологія. Ні у 80-х, ні в 90-х pp. XIX ст. педагогіки як самостійної навчальної дисципліни не викладали, не було і педагогічної практики.

Така реорганізація історико-філологічних факультетів негайно спричинила зменшення кількості вступників. Наприклад, на історико-філологічний факультет Харківського університету в 1885 р. вступило 26 студентів, у 1886 - 18, у 1887 - 10, а в 1888 - тільки 7. Тому в 1889 р. історико-філологічні факультети повернулися до колишньої структури, затвердженої Статутом 1863 р.

На кінець 80-х pp. XIX ст. забезпечення вітчизняних гімназій учителями класичних мов було суттєво поліпшено завдяки історико-філологічним відділенням університетів га історико-філологічним інститутам. Скажімо, за перші 25 років існування історико-філологічного факультету університету в Одесі (з 1865 р.) його закінчили 276 студентів. Ніжинський історико-філологічний інститут за період з 1875 по 1900 pp. випустив 321 вчителя. Крім того, право викладати стародавні мови в середніх навчальних закладах надавалося випускникам духовних академій. У зв'язку з цим у 1888 р. було закрито і Російський філологічний інститут у Лейпцигу.

Тоді як для підготовки вчителів стародавніх мов держава робила певні організаційні кроки, питання забезпечення гімназій учителями нових мов лишалося відкритим. Нові мови (німецьку й французьку) викладали переважно іноземціносії мови, що закінчили бодай середню школу або склали спеціальний іспит на звання вчителя тої чи іншої мови, але не мали спеціальної психолого-педагогічної підготовки для роботи в середніх навчальних закладах. Тож діти, які вступали до гімназій з певними практичним знаннями, потрібних нових знань не здобували, а часто навіть втрачали свої практичні навички.

Ще в середині 1870-х pp. Міністерство народної просвіти розглянуло проект спеціального навчального закладу для підготовки власних вчителів німецької й французької мов, які б "знаючи цілком і теоретично, і практично ту чи іншу ч цих мов з її літературою, водночас достатньо володіли б і російською мовою для передачі своїх знань учням". Проте далі намірів справи не пішли. Як і раніше, міністерство покладалося на іноземців і на навчальні курси нових мов на історико-філологічних факультетах університетів, сподіваючись, що отриманої на них загальної філологічної освіти буде достатньо для викладання цих мов у гімназіях. Очевидно, використання аналогічної методики у викладанні всіх іноземних мов було одним з визначальних чинників нерозмежування відділень стародавніх і нових мов у структурі історико-філологічних факультетів. Стародавні й нові мови викладали поряд і за однаковою методикою, незважаючи на те, що перші вже давно були мовами неіснуючих народів і ними фактично не розмовляли, а другі рік від року набували все більшого практичного значення.

В умовах промислового підйому й посилення вимог наблизити шкільну практику до потреб життя в навчальних планах гімназій 1890 р. було дещо зменшено кількість годин на стародавні мови, у зв'язку з чим скорочено граматичні вимоги, натомість посилено увагу до читання творів стародавніх авторів. Проте це не дуже вплинуло на панування класичної освіти в шкільній системі кінця XIX ст. У XX ст. в державі розпочалися дискусії з приводу характеру середньої освіти, професійної підготовки вчителя середньої школи й моделі вищого педагогічного закладу.

Невідповідність системи класичної освіти потребам соціально-економічного розвитку суспільства все більше поглиблювалася. Зростало незадоволення серед педагогів і батьків. Як вихід з кризи влітку 1901 р. Міністерство народної просвіти запропонувало проект єдиного типу середньої загальноосвітньої школи з розгалуженням навчального курсу, починаючи з IV класу, за двома напрямками: 1) з додатковим вивченням природознавства і графічних мистецтв і 2) латини. У 1 й 2-му класах гімназії було відмінено викладання латини, а в 3 й 4-му класах - грецької мови. За один рік дії реформи в країні залишилося лише кілька гімназій старого класичного напрямку з латинською й грецькою мовами, що означало фактичну втрату класичною системою освіти своїх позицій.

З 1900 до 1917 р. в університетах України (Київ, Харків, Одеса), в Ніжинському історико-філологічному інституті і далі готували вчителів стародавніх мов. Але якщо змістова й організаційна, філософська й мовознавча підготовка вчителів класичних мов була задовільна, то відчутно бракувало методичної підготовки, особливо спеціальної. Як засвідчила, наприклад, інспекторська перевірка стану професійної підготовки вчителів у Ніжинському історико-філологічному інституті, проведена в травні 1914 p., викладання спеціальних методик замінялося в ньому бесідами наставників-керівників шкільною практикою зі студентами IV курсу під час підготовки й проведення ними пробних уроків.

Підготовка вчителів стародавніх мов в університетах ґрунтувалася на фахових науках. Аналіз навчальних планів, історико-філологічного факультету Київського університету від початку XX ст. й до 1917 р. засвідчує, що мовних методичних курсів тут не читалося. Не було жодної шкільної педагогічної практики як форми практичної підготовки майбутніх учителів іноземних мов до педагогічної діяльності, бо вважалося, що педагогічних умінь вони мають набувати самостійно на практиці.

На початку XX ст. загострилася потреба в підготовці вчителів західноєвропейських мов. У 1902 р. спеціальна комісія, створена на історико-філологічному факультеті Київського університету, переглянула навчальні плани й перебудувала структуру факультету, виділивши в ній п'ять відділень: філософське, слов'яно-російське, історичне, класичне й романо-германське. Вперше в системі вітчизняної університетської підготовки було взято курс на професійну підготовку вчителів нових мов. Рівень професійної підготовки вчителів іноземних мов (класичних і романо-германських) було посилено з квітня 1904 р. завдяки відновленню на історико-філологічних факультетах викладання педагогіки як обов'язкового предмета. У цей самий час було відкрито романо-германське відділення і в Харківському університеті.

У 1909 р. відділення романо-германських мов з'явилося також на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. До викладання на курсах було запрошено професорів Університету св. Володимира. Правила й програма навчання, розклад лекцій, обсяг і порядок викладання були на курсах такі самі, як і в університеті. Згідно зі змінами, внесеними в навчальні плани курсів у 1911/1912 н. p., слухачкам романо-германського відділення періодично читали методику викладання іноземних мов. Тут також було відкрито французьку й німецьку семінарії, де майбутні вчительки протягом двох років могли практично готуватися до викладання мов.

Отже, протягом усього періоду панування в середній школі класичної системи освіти одним із пріоритетів у системі педагогічної освіти була підготовка вчителів стародавніх мов, для чого навіть було відкрито нові заклади вищої освіти. Вчителів іноземної мови готували, керуючись настановою, що для викладання як стародавніх, так і нових мов можна й треба використовувати аналогічну методику. Це було одним з визначальних чинників недиференційованості між відділеннями стародавніх і нових мов у структурі історико-філологічних факультетів. Лише з початку XX ст. у вищих навчальних закладах університетського типу почали робитися перші офіційні кроки в напрямку започаткування вищої професійної підготовки вчителів нових іноземних мов.

Література

  1. Державний архів м. Києва. Ф. 16. Оп. 313. Спр. 145. Арк. 103.
  2. Там само Оп. 474. Спр. 21. Арк. 10-17.
  3. Там само. Ф. 244. Оп. 17. Спр. 256. Арк. 20.
Видалити Відміна
Забанити Відміна