Закрити
Культура Київської Русі
04 Грудня 2006, 00:00 , Переглядів: 20317
FacebookTwitterВКонтактеLivejournal
Культура Київської Русі Фото: http://enterspace.com.ua Іван Всеволод. Київська Русь.

Повний і грунтовний опис всіх стратів (шарів) культури наших предків.

Вступ. Поняття культури

Література
Мистецтво художнього оформлення книги
Мініатюра, заставка, ініціал
Стилі руського книжкового орнаменту

Архітектура й образотворче мистецтво

Музика

Ювелірне мистецтво

Вступ. Поняття культури

Для того, щоб почати розмову про культуру Київської Русі необхідно спочатку розібратися, що ж таке культура. Поняття "культура" має близько 1500 визначень. Сам термін з'явився в 2-ому столітті до н.е. у стародавньому Римі, автор його Марк Катон, вважав, що термін "культура" переводиться як обробка, оброблення. Ще одне визначення говорить, що культураце феномен, що охоплює всі сторони життя людини, починаючи від побуту й закінчуючи релігією.  У тлумачному словнику знайдемо таке визначення: Культура – це сукупність досягнень людства у виробничому, суспільному й розумовому відношенні.   Але якому б визначенню ми не слідували, культура народу була, є й завжди буде  частиною його історії. Її становлення й наступний розвиток тісно пов'язане з тими ж історичними факторами, які впливають на становлення й розвиток господарства країни, її державності, політичного й духовного життя суспільства. У поняття культури входить усе, що створено розумом, талантом, руками народу, усе, що виражає його духовну сутність, погляд на мир, природу, людське буття, на людські відносини.

Отже, що ж було створено нашими предками? У культурологічному плані початок нового етапу варто зв'язувати із прийняттям Руссю християнства. Водохрещення Русі в 988 році стало поворотним пунктом в історії й культурі східнослов'янських племен. Разом з новою релігією вони прийняли від Візантії писемність, книжну культуру, навички кам'яного будівництва, канони іконопису, деякі жанри й образи прикладного мистецтва. Після цього Київська Русь пережила підйом культури, що протягом першого ж сторіччя вийшла на високий європейський рівень. Протягом чотирьох наступних сторіч Київська Русь сформувалася в добре кероване демократичне міське ринкове суспільство. У період найвищого розквіту в XI столітті її населення досягло 7—8 млн. чоловік, включаючи такі розвинені міські центри, як Київ, Новгород і Смоленськ. Це була найбільша й населена держава Європи. І невже такий величезний творчий потенціал міг загинути, так і не встигнувши нічого створити? Ні, звичайно ж. І докладно вивчивши кожну область  мистецтва, ми в цьому переконаємося.
Культура Київської Русі йде своїм коріннями в глибини народної культури слов'янських племен. У період утворення й розвитку держави вона досягла високого рівня й була збагачена впливом візантійської культури. У результаті Київська Русь стала в ряд передових по культурі держав  свого часу. Осередком феодальної культури було місто. Ріст міст у той час був надзвичайно великий. Не даремно, тому з'явилося слово "гордаріка" (Країна міст). Явним критерієм підвищення рівня розвитку народу є поява писемності. Грамотність у Київській Русі була порівняно широко поширена серед народу, До грамотних людей ставилася не тільки знать, але й ремісники (зброярі, різьбярі по каменю, ювеліри).

Про це свідчать берестяні грамоти й написи на господарських предметах (на прясельцях, бочках, посудинах...) Є відомості й про існування на Русі в цей час шкіл (у тому числі й жіночих). Очевидно, деякі жінки теж були грамотними, тому що вони видряпували свої імена на посуді й прясельцях.
У Новгороді були виявлені сотні берестяних грамот (частки листів, ділова переписка, чолобитні й заповіти). Рукописні книги, літописи й князівські грамоти виконувалися на пергаменті (теляча шкіра). У побуті прості люди писали на бересті й воску. Предмет для листа називався писало. Воно виготовлялося з кістки, бронзи, дерева або заліза. Гарні писала  носилися в шкіряних футлярах. З XIV на Русі поширюється папір. Тому із цього часу стали писати пір'ям. Футляр для пера називався перницями. Імовірно, уже наприкінці XII з'явилися школи для посадських людей.

Величезну роль у розвитку літератури зіграло прийняття християнства. Ця подія датується 988 роком. Вибір віри - один з постійних сюжетів світової культури. Цікавий не тільки сам факт звертання Київської Русі до візантійського варіанта християнства, але й те, як він мотивувався. Давньоруські люди використали при виборі віри естетичний критерій: їх насамперед уразила краса візантійського церковного обряду, краса служби, храму, співу. От як описане враження від відвідування візантійського храму посланих Володимиром у Царгород десятьох "славних і розумних" чоловіків у першому руському літописі - "Повісті минулих літ": "І прийшли ми в Грецьку землю, і ввели нас туди, де вони служать Богові своєму, і не знали - на небі чи на землі ми: тому що немає на землі такого видовища й краси такої, і не знаємо, як розповісти про це... І не можемо ми забути краси тієї, тому що кожна людина, якщо вкусить солодкого, не візьме потім гіркого..." І цей зв'язок християнської релігії й краси, відчута й сприйнята русичем, довго й ретельно зберігалася в українській культурі й послужила джерелом створення багатьох художніх шедеврів.

Християнство на Русі проповідував ще апостол Андрій Первозванний - один з учнів Христа. На початку нашої ери апостол Андрій - старший брат апостола Петра відправився в Скіфію. Як свідчить "Повість минулих літ", апостол Андрій піднявся до середньої течії Дніпра, установив на київських пагорбах хрест і пророчив, що Київ буде "матір'ю міст руських". Оповідання про наступні хрещення окремих груп населення Русі (під час Аскольда й Діра, Кирила й Мефодія, княгині Ольги й ін.) показують, що християнство поступово входило в життя давньоруського суспільства.

В 988 р. при Володимирі як державна релігія було прийняте християнство. Почалося це, згідно "Літопису минулих літ", із прибуття в Київ посольства волзьких булгар, "віри бохмиче", тобто мусульман, що нібито запропонувало князеві стати шанувальником Мухаммеда. У відповідь на спокуси з боку мусульман узаконити багатоженство Володимир, довідавшись, що їхня віра забороняє їсти свинину й пити вино, заявив: "Русі є веселіє пити, не можемо без того жити!"

Але київський князь Володимир задумався над необхідністю прийняти якусь монотеїстичну релігію, по своїй суті владу, що зміцнювала єдину державу. Це було тим більш необхідно, що такі релігії вже сповідали майже всі сусіди Руської держави.

Ще в 962 р. хрестився (від Риму) польський князь Мешко. Ще раніше християнською стала Чехія. На сході переважав іслам, але в залишках колись могутньої Хозарії домінувало іудейство, послідовники якого були й у Києві: знайдено лист, що походить з іудейської громади (кагалу) Києва. До того ж, роль єврейських купців у Східній Європі продовжувала зберігатися. Навіть у Скандинавії тамтешні язичеські конунги усе більше схилялись до християнізації, і не за горами були часи, коли шведські королі хрестилися. Зрозуміло, не слід перебільшувати вплив на Русі ісламу, а тим більше іудаїзму. Русь була приречена на християнізацію, і християнська релігія пробивала собі дорогу всупереч всім перешкодам уже більше ста років. Володимир був обережним і розумним політиком, що прагнули прозондувати всі варіанти й обрати з них кращий для свого народу.

Також Володимир шукав релігію, здатну підкріпити державну владу. Візантія виявляла приклад не тільки внутрішньої стабільності. Вона була могутньою державою, що вела успішну політику як на Сході (проти арабів), так і на заході, на Балканах. Влада імператора була майже необмежена, і грецька церква її підкріплювала. До того ж, ця церква, на відміну від римської, була, по суті справи, включена в загальнодержавну систему й повністю залежала від імператора.

Правда, відносини з Візантією із часів Святослава залишалися більш ніж прохолодними, а за твердженням деяких джерел - і просто ворожими. Однак тут саме в ці роки з'явилися обставини, які повинні були такі відносини поліпшити. У Малій Азії раз у раз відбувалися повстання тих або інших заколотних воєначальників. У серпні 987 р. один з таких заколотників, Варда Фока, проголосив себе імператором, а на початку 988 р. його загони рушили на Константинополь. У цій ситуації старший із двох офіційно, що правили тоді братів-імператорів, Василь II звернувся по допомогу до Володимира, і останній на цей заклик відгукнувся, направивши 6-тисячний загін, за допомогою якого заколотники були розгромлені. Цей загін швидше за все складався з варягів, за допомогою яких Володимир за кілька років до цього здобув перемогу в боротьбі з Ярополком. Руський літопис у зв'язку із цим пише, що Володимир відпустив цих варягів у Константинополь, одночасно сповістивши про це імператорові. Князеві був резон відскіпатися від буйних шукачів військових пригод, а імператор одержав сильну військову підтримку. До місця сказати, очевидно, із цього часу такі військові загони, що прийшли з Русі, стають постійними у Візантії. Складалися вони не тільки з варягів як таких, але, мабуть, і зі слов'ян. До речі, саме із цієї пори у Візантії функціонує, так звана варязька дружина, також багатонаціональна у своєму складі (пізніше в ній служили й вихідці із країн Західної Європи).

Допомога імперії з боку Русі була зумовлена двома важливими умовами. По-перше, імператори зобов'язалися віддати в дружин князеві свою сестру Ганну. По-друге, Володимир обіцяв зі своїм народом прийняти християнство. Це був досить рідкий випадок, коли горді ромейські імператори погодилися видати візантійську принцесу за "варвара", яким у їхніх очах був Володимир.

Імператор Василь II придушив заколот полководця Варди Фоки, але не виконав свого зобов'язання - віддати за Володимира свою дочку Ганну. Тоді Володимир осадив Корсунь (Херсонес) і примусив візантійську царівну вийти заміж в обмін на хрещення "варвара", якого давно приваблювала  грецька віра.

Водохрещення Володимира і його наближених було зроблено в м. Корсуні - центрі візантійських володінь у Криму (Херсонес розташовується в межах нинішнього Севастополя)

Поверненувшись в Київ, Володимир наказав повалити й знищити статуї язичеських богів. Ідол Перуна був прив'язаний до кінського хвоста й проволочений до Дніпра. Всьому населенню Києва, однаковою мірою багатим і бідним, пропонувалося йти до ріки для хрещення.

Язичеські святилища були замінені християнськими церквами. Більшість останніх повинні були складатися зі спішно побудованих дерев'яних каплиць, але Володимир не став витрачати час при будівлі першого величного київського кам'яного собору - Успіння Богородиці, також відомого як "Десятинна церква". Її зведення почалося в 990 р. і завершилося в 996р.

Насамперед нова релігія претендувала на те, щоб змінити світогляд людей, їхнє сприйняття всього життя, а значить і бачення краси, художньої творчості.

Прийняття християнства Київською Руссю стало значним кроком у розвитку східнослов'янської цивілізації. Наслідком його (так само як й інших факторах) стали істотні, хоча різночасні зміни в етнічному, соціально-економічному, політичному й культурному розвитку Русі. Основою будь-якої древньої культури є писемність. Одним з основних джерел розвитку культури в Київській Русі з'явилася розроблена двома болгарськими ченцями - Кирилом (827 - 869) і Мефодієм (815 - 885) - слов'янська абетка - кирилиця. Це була історична подія в області духовної культури багатьох народів. Слов'янська абетка дозволила виразити й закріпити слов'янську мову як основу болгарського й майбутніх української, білоруської й ряду інших мов. Християнізація Русі у формі православ'я закріпила й слов'янську мову, що з'явилася формою розвитку середньовічної української культури. Православ'я, що затверджувалося в Київській Русі, мало щодо цього істотну перевагу перед римською католицькою церквою, що дотримувалася твердих обмежень у вживанні мов для богослужінь. Єдино можливими вважалися три мови: давньоєврейська, грецька і латинська. Це мови, на яких були написані Старий і Новий Завіт, якими володіли й Папи Римські, і такі класики богослов'я, як Августин Блаженний. Східна ж церква, до якої відноситься й православ'я, дозволяла молитися й на інших мовах. Це право відстоював один із просвітителів слов'янських народів - Кирило, прозваний Філософом. Коли Кирило після створення (разом із братом Мефодієм) слов'янської абетки відбув у Італію, там його зустріли там докорами за відступ від традицій, від канонів, згідно яким богослужіння повинне вестися тільки на мовах апостолів і богословів, тобто на одній із трьох традиційних мов.

Нова "власна" писемність послужила основою бурхливого розвитку книжної культури в Київській Русі, що до монгольської навали була одною з найбільш цивілізованих держав середньовічної Європи в XI -XIII століттях. Рукописні книги світського змісту, поряд із грецькими богословськими працями, стають необхідним знаком залучення до культури. Книги в цю епоху тримають у себе не тільки князь і його наближені, але й купці, і ремісники. З XI в. у багатих сім'ях стали вчити грамоті хлопчиків і дівчинок. Сестра Володимира Мономаха Янка, фундаторка жіночого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчинок.

Яскравим свідченням широкого поширення грамотності в містах є берестяні грамоти. У Новгороді знайдені сотні берестяних грамот, що говорять про те, що в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах Русі люди любили й уміли писати один одному. Серед листів ділові документи, обмін інформацією, запрошення в гості й навіть любовна переписка. Хтось Микита написав своїй коханій Уляні на бересті "Від Микиты до Улианици. Поиде за мене...".

Залишилося й ще одне цікаве свідчення про розвиток грамотності на Русі: так звані написи граффіті. Їх видряпували на стінах церков любителі "вилити свою душу". Серед цих написів міркування про життя, скарги, молитви. Знаменитий Володимир Мономах, будучи ще парубком, під час церковної служби, загубившись у юрбі таких же молодих князів, надряпав на стіні Софійського собору в Києві "Ох важко мені" і підписався своїм християнським ім'ям "Василь".

нагору

Література

Основна частина літератури - це ранні церковні пісні, твори батьків візантійського православ'я - Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Василія Великого, а також різні хроніки, історичні твори, апокрифи - народні релігійні книги, опозиційні офіційній церкві. Особливе місце в бібліотеці, зібраній ще самим Київським князем Ярославом Мудрим, займали перекладені на слов'янську мову книги. Саме вони й були розміщені в Софійськім соборі. До наших днів дійшли пергаментні книги, написані в епоху Київської Русі: перекладна література , ізборники, богослужбові книги. Серед них найдавніша - " Остромирове Євангеліє". Найбільш освіченими  в Київській Русі були ченці. Видатними діячами  культури були  київський митрополит Ілларион, єпископ Лука Жидята, Феодосій Печерський, літописці Никін, Нестір, Сильвестр. Засвоєння церковно-слов'янської писемності супроводжувалося перенесенням на Русь за болгарським посередництвом основних пам'ятників ранньохристиянської  й візантійської літератури : біблійної книги, творів батьків церкви, житія святих, апокрифи ("Ходіння Богородиці по муках"), історіографія ("Хроніка" Іоанна Малали), а також творів болгарської літератури ("Шестоднев" Іоанна), чехо-моравської (житія В'ячеслава й Людмили). У Київській Русі перекладалися із грецької мови візантійські хроніки (Георгія Амартола, Синкелла), епос (Девгенієво діяння", "Олександрія", "Історія іудейської війни" Йосипа Флавія, із давноєврейскої мова-книга "Есфір", із сірійської - повість про Акіра Премудрого. Освоєння пам'ятників іноземної літератури супроводжувалося творчим відношення до перекладу.

Із другої чверті 11 століття розвивається оригінальна література. Її основними жанрами були літописання, житія святих, проповідь. В "Слові про закон і благодать" митрополит Іларіон з риторичним мистецтвом, що не уступало візантійському красномовству, трактував проблеми переваги християнства над язичеством, величі Русі-України серед інших народів. Київське літописання було перейнято ідеями державного будівництва. Літописці, як правило,  зверталися до  поетичних переказів язичницького фольклору.

"Повість минулих літ" Нестора набула значення видатної хроніки європейського середньовіччя. Житійна література насичувалася актуальною політичною проблематикою, і її героями стали князі-святі ("Житія Бориса і Гліба", а потім подвижники церкви ("Житіє Феодосія Печерського", "Києво- Печерський патерик"). У житіях уперше, хоча й не в схематичній формі, зображувалися переживання людини. Патріотичні ідеї виражались у жанрі паломництва ("Ходіння" Ігумена Данила). В "Повчанні" до дітей Володимир Мономах створив образ справедливого правителя, дбайливого хазяїна, зразкового сім'янина. Літературні традиції Київської Русі й найбагатший усний епос підготував виникнення "Слова о полку Ігоревім".

нагору

Мистецтво художнього оформлення книги

Мистецтво художнього оформлення книги в середньовічній Росії грало не меншу роль і було не менш оригінальне, ніж, наприклад, іконопис або архітектура. Абсолютна більшість книг того періоду були духовного змісту.

Книга прийшла на Русь разом із християнством. У центрі християнських обрядів стоїть книга. Православні місіонери завжди відправлялися до язичників, маючи при собі найважливіші книги християнського віровчення. Середньовічна книга містила в собі молитви й богослужбові пісні, житія святих і повчання Батьків Церкви. Літописи й хроніки починалися біблійною історією, зводи законів не обходилися без посилань на Божу волю. Філософія, географія, політика й проста життєва премудрість ґрунтувалися на релігії.

Протягом багатьох століть у Древній Русі підтримувалася візантійська традиція глибокої релігійності, де Слово сприймалося як носій премудрості Божої, а книга - як джерело Слова. Тому відношення до книги було досить дбайливим, майже побожним, як до сучасної духовної коштовності.

Для подібного відношення були й цілком земні причини. Книги тоді створювалися на пергаменті - тонких аркушах особливим способом  обробленої телячої шкіри; пергамент коштував надзвичайно дорого. В XIV в. на Русі вперше з'явився папір, що спочатку також коштувала недешево. Високо цінувалася й праця книгописців (початок українського друкарства відноситься тільки до XVI в.), оскільки їм було потрібно володіння навиками гарного, майже мальованого письма. Найдавніший книгописний почерк називається устав. Кожну букву уставного письма наносили на пергамент із особливою ретельністю, кожне слово вимагало довгої праці. Пізніше устав змінився півуставом і скорописом - більш простими в начертанні почерками; однак і від книгописців більше пізніх часів були потрібні більша краса й добірність письма, ніж від простих переписувачів адміністративних установ. Одним словом, книга аж до широкого поширення друкарства в Україні залишалася досить дорогим виробом. Таким чином, з усіх точок зору середньовічна рукописна книга була гідна того, щоб її прикрасою займалися майстри. І дійсно, книги часів Київської Русі нерідко бували мальовничо оформлені відомими художниками.

нагору

Мініатюра, заставка, ініціал

Головні елементи художнього оформлення книг - це мініатюри, заставки й ініціали. Мініатюрою називається зроблений від руки багатокольоровий малюнок, що міг розташовуватися в будь-якому місці рукопису. Заставка - невелика орнаментальна або образотворча композиція, що виділяє й прикрашає початок якого-небудь розділу книги. Мініатюра, як правило, складніша, ніж заставка, вона у більшості випадків нагадує теперішню маленьку картину. Ініціал (буквиця) - це велика буква укрупненого розміру, що міститься на початку тексту книги, розділу, частини або абзацу. Ініціали часто перетворювалися в складні малюнки, що зображували химерних звірів, птахів, чудовиськ, воїнів, що борються, блазнів і глашатаїв. Їх виділяли кіновар'ю (червоною фарбою), золотом, іноді - декількома фарбами одночасно.

Традиція книжкової мініатюри прийшла на Русь із Візантії, і руські живописці спочатку у всьому додержувалися канонів, сприйнятих звідти. Протягом декількох сторіч сформувався вже чисто києво-руський стиль. Найдавніші мініатюри в руських книгах відносяться до XI в.  Вони перебувають у всесвітньо відомих рукописах - Остромировому  Євангелії 1056- 1057 р. й Ізборнику 1073 року, написаних  для князя Святослава Ярославовича, сина Ярослава Мудрого. Обидва манускрипти відносяться до числа найдавніших, створених у слов'янських країнах. У першій із цих книг є три мініатюри: євангелісти (автори сказань про Ісуса Христа) Іоанн, Лука і Марк. Зображення євангелістів було настільки ж традиційним для Євангелія, як, скажемо, зображення іудейського царя Давида для священної книги Псалтир або апостола Луки для рукопису Діянь апостолів. Наприклад, в Остромировому Євангелії фігури євангелістів поміщені в складні орнаментальні рамки. Тло й основні лінії малюнка виконані золотою фарбою, що становить мальовничу основу в абсолютній більшості найбільш ранніх давньоруських книжкових мініатюр. Вся інша колірна гама складається із соковитих, насичених фарб, серед них домінують яскраво-червона й темно-синя. Малюнок відрізняється добірністю, особливо тонко промальовані спадаючі складки одягів євангелістів. В Ізборнику Святослава 1073 р. є "груповий портрет" великого князя київського Святослава Ярославовича і його сімейства, а також зображення церкви, що нагадує своїм силуетом храм Святої Софії в Константинополі, столиці Візантійської імперії. Ці останні настільки складні й багатобарвні, що в них легко можна побачити подібність із мозаїками або з ювелірними виробами, що сиплють самоцвітами й малюнками на емалі. Подібність це не випадкова. У древньому Києві ювелірне мистецтво, зокрема майстерність перегородчатої емалі, було надзвичайно високорозвиненим; знайомі були тоді київські майстри і з мозаїкою, що прийшла з Візантії.

В XII-XVI ст. мистецтво книжкової мініатюри переживало в середньовічній Україні розквіт. Живописці в основному створювали мініатюри, пов'язані з духовними, релігійними темами. Тому у своїй творчості вони орієнтувалися на зразки, які давали їм ікони й фрески на стінах храмів. Часом ні те ні інше не надавало необхідного матеріалу. Тоді середньовічним художникам доводилося ставати на шлях самостійного створення нових сюжетів.

От на мініатюрі збірника Житій святих XVI в. Христове воїнство скидає темні сили в пекло. Крилаті ангели зі списами в руках скачуть на білих конях, тіснячи юрбу бісів на чорних конях. Величезний коронований змій із семи головами падає в безодню. На відстані юрба праведників спостерігає за здійсненням Божественної справедливості.
А от Ной - біблійний персонаж, якому, по легенді, Бог розповів про Всесвітній Потоп, що насувається, - будує свій ковчег для порятунку обраних. Люди, верблюди, олені, леви, ведмеді й вівці разом збираються в берега моря. У годину потопу цілі міста гинуть у вируючій стихії, Ноїв же ковчег несеться по грізних штормових валах. Голуби відшукують землю в безбережному океані, і ковчег виходить на сушу, на гору Арарат. Вся дія біблійної легенди послідовно розгортається на одній мініатюрі: сцени випливають одна за іншою, тому ковчег намальований у різних епізодах своєї історії вісім разів, а сам Ной - три рази.

нагору

Стилі руського книжкового орнаменту

Головною орнаментальною прикрасою середньовічної рукописної книги була, як правило, заставка. Протягом XII-XIX ст. руські книгописці й живописці виробили кілька орнаментальних стилів.

Найдавнішим з них був старо-візантійський стиль, що панував у XI-XIII ст.: урочистий, навіть трохи великоваговий, з перевагою золотої фарби. Іншою характерною рисою цього стилю були строгий геометризм і правильність форм.

В XIII-XIV ст. його змінив руський оригінальний тератологічний (від грецьк. "тератос" - "чудовисько"), тобто химерний, звіриний, стиль. Так він називається з тієї причини, що ініціали й заставки, виконані в цьому стилі, являють собою переплетених ременями або джгутами уявних чудовиськ, звірів і птахів, лапи, шиї й хвости яких вигинаються під немислимими кутами, переходять у рослини й знову в кінцівки, але тільки вже інших "персонажів" малюнка. Люди й тварини ніби силкуються розірвати задушливе їхнє путо. У цьому стилі дуже багато чого взято із древньої язичеської культури, що парадоксальним образом поєднується з культурою християнською. Наприклад, силуети п’ятикупольних церков у рукописах XIII-XV ст. створюються тією же самою "дивовижною" плетінкою, і хрести виростають із голів хижих птахів. Золотописанння майже зникає, улюбленими тонами стають темно-сині й небесно-голубі.

В XV-XVI ст. поширюються балканський і нововізантійський стилі. Заставки балканського стилю строго геометричні й складаються із правильних кіл, квадратів, ромбів і вісімок із широкими петлями. Для балканського стилю характерні ніжні трав'янисті, пастельні, смарагдові і яскраво-червоні тони. Нововізантійський стиль - підкреслено парадний і розкішний. Він відроджує в більш витончених формах забуте золотописанння домонгольского періоду. Заставки нововізантійського стилю містять у собі складні композиції, що складаються із трав, квітів і плодів. Рамка подібної заставки об'ємна, вона ніби "дихає", проростаючи маленькими травинками.

нагору

Архітектура й образотворче мистецтво

Недарма кажуть, що архітектура - це душу народу, втілена в камені. До Русі це ставиться лише з деяким уточненням. Русь довгі роки була країною дерев'яною, і її архітектура, язичеські молитовні, фортеці, тереми, хати будувалися з дерева. Віковий досвід праукраїнських племен в області дерев'яного зодчества й спорудження укріплених поселень, жител, святилищ, їх високорозвинені ремісничі навички й традиції художньої творчості були засвоєні мистецтвом Київської Русі. У швидкому рішенні складних ідейно- художніх  завдань, які виникали в ході встановлення феодальних відносин, величезну роль зіграли віяння, що йшли з-за кордону (з Візантії, балканських і скандинавських країн, Закавказзя й Близького Сходу) з розвитком торговельних і політичних зв'язків. У відносно короткий період розквіту Київської Русі давньоруські майстри освоїли нові для них прийоми кам'яного зодчества, мистецтво мозаїки, фрески, іконопису, книжкової мініатюри. Типи родових поселень і жител, техніка зведення дерев'яних будинків з горизонтально покладених колод ще довго залишалися тими ж, що й у древніх слов'ян. Але вже на початку 10 ст. у деяких селах з'явилися великі двори вотчинників, а в князівських володіннях - дерев'яні замки (Любеч). З укріплених селищ розвиваються міста-фортеці з житловими будинками усередині і з господарчими будівлями, пов'язаними з оборонним валом (Колодяжненське  й Райковецьке городища, обоє в Житомирскій області; міста зруйновані в 1241році).

На торговельних шляхах у  злитті рік або в річкових закрутах з великих поселень слов'ян виростали міста й ґрунтувалися нові. Вони складалися з твердині на пагорбі (дитинець – резиденція князя й притулок для городян при нападі ворогів, з оборонним земляним валом, рубленою стіною на ньому й з ровом ззовні, і з посадом (часом укріпленим). Вулиці посаду йшли до дитинця (Київ), місцями мали дерев'яні бруківки й забудовувалися в безлісних  районах мазанками (Київ). Житла багатих городян складалися з декількох пов’язаних між собою зрубів різної висоти на підклітях, мали вежу ("повалушу"), зовнішні ґанки й розміщалися в глибині двору. Палаци в дитинцях із середини 10 століття мали 2-поверхові кам'яні частини, або баштоподібні (Чернігів), або з вежами по краях чи посередині (Київ). Часом палаци вміщали зали площею більше двохсот квадратних метрів (Київ). Загальними для міст Київської Русі була мальовничість їхнього силуету, де домінував дитинець із його з його барвистими палацами й храмами, що блищали позолоттю покрівель і хрестів, і органічний зв'язок з навколишнім ландшафтом, що виникав завдяки мистецькому використанню рельєфу місцевості не тільки в стратегічних, але й художніх цілях. Починаючи із другої половини 9 століття літопису згадують дерев'яні християнські храми (Київ), число й розміри яких зростають після хрещення Русі. Це були (судячи з умовних зображень у рукописах) прямокутні, восьмигранні або хрестоподібні в плані будівлі із крутим дахом і главкою. Пізніше їх вінчали 5 (церква Бориса й Гліба у Вишгороді біля Києва, 1020-26,зодчий Миронег) і навіть 13 (дерев'яний Софійський собор у Новгороді, 989) верхів. Перша в Києві кам'яна Десятинна церква (989-996, зруйнована в 1240) мала, можливо, 25 верхів. Вона була складена з рядів каменю й плоскої квадратної цегли-плінфи на розчині із суміші товченої цегли з вапном. У тій же техніці кладки зводилися кам'яні проїзні вежі, що з'явилися в 11 столітті, у міських укріпленнях (Золоті ворота  в Києві), кам'яні кріпосні стіни (Переяслав-Хмельницький, Києво-Печерський монастир – кінець 11-поч. 12 століть) і величні трьохнефні (Спасо-Преображенський собор у Чернігові, початий до 1036 року) і п’ятинефні (Софійський собор у Києві) храми з хорами уздовж трьох стін для князів й їх близьких. Універсальний для візантійського культового будівництва тип хрестово-купольного храму, по-своєму витлумачений руськими зодчими, куполи на високих світлових барабанах, плоскі ніші (можливо, із фресками) на фасадах, візерунки із цегли у вигляді хрестів, меандру  вказують на зв'язку зодчества Київської Русі з архітектурою Візантії, південних слов'ян і Закавказзя. У той же час у цих храмах проявляються й своєрідні риси:

  • багатокупольність (13 куполів Софійського собору в Києві)
  • східчасте розташуваннязводів й відповідних їм на фасадах рядів .
  • східчасто-пірамідальна композиція.

Всі ці особливості, а також величні пропорції, напружено-повільний ритм, урівноваженість простору й маси надають архітектурі цих значних по висоті будинків урочистої й повної стриманої динаміки. Їхні інтер'єри з контрастним переходом від невисоких, із затіненими хорами бічних нефів до просторої і яскравіше освітленої підкупольної частини середнього нефа, що веде до головної апсиди, вражають емоційною напруженістю й викликають багатство вражень. Найбільше  повно збережені мозаїки й фрески Софійського собору в Києві (середина 11 століття) виконані переважно візантійськими майстрами. Розписи повні динаміки – світські сцени танців, полювань, арен. У зображеннях святих, членів великокнязівської сім'я рух часом лиш позначений, пози фронтальні, особи строгі. Духовне життя передається за допомогою скупого жесту й широко розкритих великих очей, погляд яких спрямований прямо на глядача. Це надає виняткову напруженість і силу впливу зображенням, перейнятим високою духовністю. У роботах  київських майстрів дуже часто зустрічалося сполучення мотивів слов'янської й античної міфології із символами християнської іконографії, відбиваючи типове для середніх століть двовірство, що довго утримується в народному середовищі. Так, наприклад, у Печерському монастирі існував шиферний рельєф "Геракл, що бореться з левом".

В 11 столітті розвивається іконопис. Твори київських майстрів користувалися широким визнанням, особливо ікони роботи Алімпія,  які аж до монголо-татарської навали служили зразками для іконописців  всіх руських князівств. Однак ікон, що беззастережно відносяться до культури Київської Русі, не збереглося. У другій половині 11 століття на зміну князівському будівництву храмів приходить монастирське. У своїх фортецях і заміських володіннях князі споруджують лише невеликі церкви (церква Спаса на Берестові в Києві, між 1113 й 1125).

У мозаїках  і фресках Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, виконаних візантійськими й руськими художниками вільнішою стає композиція , вишуканий психологізм образів підсилюється жвавістю рухів й індивідуалізацією характеристик окремих святих. Разом з тим у міру витиснення мозаїки більше дешевою й доступною по техніці фрескою зростає роль місцевих майстрів, які у своїх роботах усе більше відходять від канонів візантійського мистецтва й у той же час роблять зображення більш плоским, підсилюють контурне начало.

Художня культура Київської Русі одержала подальший розвиток у період феодальної роздробленості в різних давньоруських князівствах. Виникає ряд шкіл, що зберігають зв'язок з культурою Київської Русі.


Найдавніший з храмів, що дійшли до наших днів у своєму колишньому вигляді перебуває не в Києві, а в Чернігові. Це Спасо-Преображенський собор, закладений за наказом могутнього князя Мстислава Володимировича в середині XI в. Коли цей чернігівський князь, син Володимира Святославича, задумав спорудити кам'яний собор у своїй столиці, за зразок він побажав взяти Десятинну церкву. Учені думають, що собор будували константинопольські майстри. За словами літопису, у рік кончини Мстислава, похованого в ще недобудованій церкві в 1036 р., вершник міг рукою дістати верх стіни собору. Як і всі київські храми того часу, він був зведений із плінфи й необробленого каменю, рядами вкрапленого в кладку. Цегла утворювала смуги на поверхні стіни завдяки особливій техніці, що застосовувалася в Константинополі: кладці "з утопленим рядом".

Шар розчину приховував ряди плінфи. Ці так звані "утоплені ряди" чергувалися зі звичайними. Храми тоді не штукатурили, і цегельний орнамент, виконаний за допомогою ледь рожевого розчину через додання у нього товченої цегли, крім урочистості надавав храму неповторну легкість. Цегельний орнамент обгинав віконні прорізи, стелився по стіні хрестами або поясами меандру. На стінах апсид майстри викладали високі напівкруглі плоскі ніші (трьома й двома ярусами відповідно на центральній і бічній апсидах).

У своїй основі це був п’ятиголовий храм типу вписаного хреста з розвинутою вівтарною частиною й нартексом - притвором, приміщенням із західної сторони храму. Із-за нього храм виходив витягнутим, прямокутним. Нартекс обов'язково відокремлювався від наоса - центральної частини храму - стіною, але з арковими прорізами, що ведуть відповідно в кожний з нефів. Один з найкрасивіших елементів архітектури Спасо-Преображенського собору - потрійні аркади, розташовані у двох ярусах підкупольного простору.

В XII-XIII ст. у Чернігові була побудована П’ятницька церква. Вона стала найбільш яскравим втіленням нових віянь у давній українській архітектурі, які характеризуються сміливістю конструкцій й оригінальністю композиційного рішення. Храм відрізняється високо піднятою центральною частиною й високим барабаном, що динамічно "злітає" нагору. Небачена раніше ступінчастість композиції стала можлива завдяки аркам під барабаном, розмішеним вище циліндричних зводів, що перекривають інший простір храму. Тому прямокутна опора плавно переходить до круглого барабана, що у свою чергу опирається на інші підняті арки. Створюється враження, що храм виростає на очах. Легкість і спрямованість нагору підкреслюють тонкі пучкові стовпчики в центрі фасадів, довгасті форми вікон і ніш, добірно прикрашений барабан. Особливу нарядність зовнішньому вигляду храму надають декоративні вставки й паски із цегли. Будівля однаково органічно сприймається з усіх боків, демонструючи рідку рівновагу й стрункість форм. Довершений вигляд храму дає підстави припускати, що його зводив відомий по літописах видатний руський зодчий Петро Милоніг. До початку XX в. зовнішній вигляд храму змінили численні перебудови. Видатний архітектурний пам'ятник домонгольської епохи в роки Великої Вітчизняної війни був майже повністю зруйнований прямим влученням авіабомби. Однак післявоєнна реставрація повернула церкві Параскеви П'ятниці вигляд, близький до первісного. Архітектура древнього Києва усмоктувала в себе краще, що створювали в той час архітектурна думку Візантії і її столична школа. Але незважаючи на це не можна сказати, що Русь сліпо переймає  або копіює це мистецтво. Давньому українському  мистецтву епохи Середньовіччя призначено було стати новим втіленням християнського мистецтва, за своїм значенням рівного візантійському, що нараховувало до XI в. уже шосте сторіччя своєї історії.

нагору

Музика

Різноманітні джерела (народні пісні, билини, літописи, твори давньоруської літератури, пам'ятники образотворчого мистецтва) свідчать про високий розвиток у Київській Русі музики. Поряд з різними видами народної творчості важливу роль грала військова й урочисто-церемоніальна музика. У військових походах брали участь сурмачі й виконавці на "бубнах" (ударних інструментах типу барабана або литавр). При дворі князів й у представників дружинної знаті збиралися співаки й виконавці-інструменталісти, як вітчизняні, так і з Візантії. Співаки оспівували ратні подвиги сучасників і легендарних богатирів у піснях і сказаннях, які найчастіше  вони самі складали й виконували під акомпанемент гуслів. Музика звучала  під час офіційних прийомів, свят, на бенкетах князів й інших іменитих людей. У народному побуті видне місце займало мистецтво скоморохів, у якому були представлені спів й інструментальна музика. Скоморохи нерідко з'являлися й у князівських палацах. Після прийняття й поширення християнства широке поширення одержала церковна музика. З нею пов'язані ранні писемні пам'ятки руського музичного мистецтва - рукописні богослужбові книги з умовним ідеографічним записом наспівів. Основи давньоруського мистецтва співів були запозичені з Візантії ,але подальша поступова їхня трансформація привела до утворення самостійного так називаного знаменного розспіву, поряд з яким був особливий рід так званого кондакарного співу. Існувала кондакарна нотація. Кондакарна нотація – це різновид давньоруського безлінійного нотопису. Назву одержала від співчих книг, записаних цією нотацією, - кондакарів (грец..- kontakarion, від грец. - kontakion-вид церковної пісні). Походження кондакарної пісні до середини 20 століття залишалося загадковим. Нині встановлено, що це нотація візантійського походження, що служила для запису мелодій мелізматичного стилю. Однак проблема розшифровки кондакарної нотації дотепер не розв’язана.

нагору

Ювелірне мистецтво

В епоху, коли Київ був столицею Давньоруської держави, східні слов'янки любили прикрашати себе безліччю коштовностей. У моді минулого – литі срібні персні з орнаментом, кручені браслети зі срібного дроту, скляні браслети й, звичайно ж, намисто. Воно було найрізноманітніше: з кольорового скла, гірського кришталю, сердоліків і рубінів, великих порожніх бусин з литого золота. До них привішувалися круглі або місяцеподібні бронзові підвіски (лунниці), прикрашені тонким орнаментом: химерними чарівними звірами в скандинавському стилі, складними плетеними конструкціями, дуже подібними до зображення на арабських дирхемах - монетах, які в ті часи мали обіг як на Русі, так й у Європі.

Але найбільш популярними прикрасами були скроневі кільця. Литі срібні скроневі кільця впліталися в жіночу зачіску в скроні або підвішувалися до головних уборів, їх носили по одній або по кілька пар відразу. У кожного східнослов'янського племені, що увійшло до складу Київської держави, був свій особливий тип скроневих кілець, несхожий на такі ж прикраси сусідів. Жінки племені жителів півночі, наприклад, носили витончений різновид кілець, що нагадує завиток або сплющену спіраль. Радимичам більше подобалися скроневі кільця, у яких від дужки розходилося сім променів, що закінчувалися краплевидними потовщеннями. Городянки XI-XIII ст. найбільше любили колти - парні порожні золоті й срібні підвіски, які кріпилися ланцюжками або стрічками до головного убору. Багато колтів, що дійшли до наших днів відрізняються дивною досконалістю форми. В 1876 р. біля села Терехово Орловської губернії в багатому скарбі була виявлена пара колтів XII - початку XIII в. Це масивні п’ятипроменеві зірки, густо покриті тисячами напаяних дрібних кульок металу. Подібна ювелірна техніка йменується зерню; вона прийшла зі Скандинавії й була широко поширена в Древній Русі. Поряд із зерню використовувалася й скань: найтонший срібний або золотий дротик, скручений джгутами, напаювався на пластини або звивався в ажурні візерунки.

В 1887 р. на території древнього Михайлівського Золотоверхого монастиря був знайдений інший скарб ювелірних прикрас XI-XII ст., у тому числі пари золотих колтів. Колті були прикрашені річковими перлами й зображеннями фантастичних птахів з жіночими головами. Кольори зображень не втратили яскравості, а їхнє сполучення надзвичайно вишукано: білий, бірюзовий, темно-синій й яскраво-червоний. Тим часом майстер, що створив цю пишноту, помер біля восьми сторіч назад. Михайлівські колти виконані у віртуозній ювелірній техніці перегородчатої емалі, що була перейнята у візантійців. Це забуте мистецтво вимагало терпіння й разючої точності в роботі. На поверхню золотої прикраси ювелір напаював на ребро найтонші золоті стрічечки-перегородки, що становили контур майбутнього малюнка. Потім проміжок між ними заповнювали порошками емалі різних квітів і нагрівали до високої температури. При цьому виходила яскрава й дуже міцна склоподібна маса. Вироби, виконані в техніці перегородчатої емалі, були дуже дорогі, тому не випадково більшість збережених до наших днів творів є деталями багатого князівського убору.

Іншою улюбленою технікою давньоруських ювелірів було черління, що, на думку деяких учених, було хозарською спадщиною. Чернь являла собою складний сплав олова, міді, срібла, сірки й інших складових частин. Нанесена на срібну поверхню, чернь створювала тло для опуклого зображення. Особливо часте чорніння використовували для прикраси стулчастих браслетів-наруччь. Кілька десятків таких браслетів XII в. зберігається в Державному Історичному музеї в Москві. На них неважко розрізнити фігури музикантів, танцівниць, воїнів, орлів і фантастичних чудовиськ. Сюжет малюнків далекий від християнських уявлень і ближче до язичества. Це й не дивно. Ювеліри застосовували емаль або чернь для зображення як Христа, Богородиці, святих, так і грифонів, песиголовців, кентаврів й язичеських свят.

Були як чисто християнські, так і язичеські прикраси, що були предметами релігійних культів. Збереглася безліч нагрудних хрестів-енколпіонів, що складаються із двох стулок, між якими містилися часточки мощів святих. На стулках звичайно бувало лите, різьблене або черлене зображення Богоматері з Дитиною. Не менш часто археологи знаходять язичеські амулети - предмети, що оберігали від хвороб, лих і чаклунства. Багато які з них являють собою литі фігурки кінських голів, до яких ланцюжками кріпляться "бубонці", виконані у формі звірів, птахів, ложок, ножів і рогачів. Своїм дзенькотом бубонці повинні були відганяти нечисту силу.

Окремі пам'ятники давньоруського ювелірного мистецтва одержали величезну популярність. Про них пишуть статті й книги, поміщають їхні фотографії в альбоми, присвячені культурі домонгольської Русі. Найбільш знаменита "Чернігівська гривня", або "гривня Володимира Мономаха". Це карбований золотий медальйон XI в., так званий змійовик, на одній стороні якого зображена жіноча голова в клубку з восьми змій, що символізує диявола, язичеське божество або злий початок взагалі. Проти хвороби спрямована молитва грецькою мовою. На іншій стороні - архангел Михайло, покликаний обороняти власника гривні від диявольського підступу. Напис, зроблений слов'янськими буквами, говорить: "Господи, допоможи рабові своєму Василю". Це був християнський амулет проти нечистої сили. Сюжет і сама техніка виконання гривень-змійовиків запозичені з Візантії; у домонгольський час прикраси подібного роду не були рідкістю. "Чернігівська гривня" виконана надзвичайно мистецьки й повинна була належати багатій, знатній персоні, швидше за все князівського походження. Вартість цієї коштовності рівняється величині князівської данини із середнього міста. Медальйон знайшли в 1821 р. недалеко від міста Чернігова, що у давнину був столицею князівства. Напис, що вказує на особистість власника - Василь, - підказала історикам, що гривня належала Володимиру Мономаху (1053- 1125), якому при хрещенні було дане ім'я Василь. Цей найвідоміший давньоруський полководець і політичний діяч якийсь час княжив у Чернігові. Він залишив "Повчання" дітям, написане у формі мемуарів. У цьому творі князь писав, що одним з улюблених його занять було полювання. Виходячи на неї, Володимир Мономах не боявся кабанячих іклів і копит лося. Полюючи неподалік від Чернігова, він упустив дорогоцінну гривню, що донесла до нащадків роботу київських майстрів.

Абсолютна більшість пам'ятників ювелірного мистецтва Древньої Русі анонімні. Археологи, знаходячи залишки майстерень, що належали давньоруським умільцям золотої й срібної справи, витягали з-під землі всі необхідні для ювелірного ремесла приналежності. Однак історія не зберегла імен чудових майстрів, що створили "Чернігівську гривню" або колти з Михайлівського скарбу. Часом лише самі коштовності "проговорювалися" про своїх творців. Так, кратери - дорогоцінні срібні чаші для святої води, створені в середньовічному Новгороді XII в., - несуть на собі написи, у яких повідомляються імена майстрів Кости й Братили.

Знаменита полоцька просвітителька XII в. князівна-ігуменя Єфросинія в 1161 р. замовила хрест для внеску в заснований нею Спаський монастир. Шестикінечний хрест висотою біля півметра був зроблений з кипарисового дерева й зверху й знизу закритий золотими пластинками, прикрашеними дорогоцінними каменями. Уже до 20-м рр. XX в. майже всі камені були загублені, але відомо, що їх налічувалося біля двох десятків. Камені кріпилися в гніздах на золотих пластинках, а між ними майстер вставив двадцять емалевих мініатюр із зображенням святих. Ім'я кожного святого прочеканено поруч із зображенням. Усередині хреста зберігалися християнські реліквії: кров Ісуса Христа, часточки мощів святих Стефана й Пантелеймона, а також кров Святого Дмитра. Святиня була обкладена срібними з позолоттю пластинками, а краю лицьової сторони обрамлені ниткою перлів. В очах віруючі реліквії більшою мірою робили хрест коштовністю, ніж золото й срібло, використані ювеліром.

Доля хреста святої Єфросинії Полоцької, що по черзі побував у руках православних, католиків, уніатів, у скарбниці московських государів і схованці французів, що зайняли Полоцьк в 1812 р., сумна. Він був втрачений під час війни 1941 - 1945 р., його шукали журналісти, письменники, учені, політичні діячі й навіть Інтерпол (Міжнародна організація по боротьбі зі злочинністю). Історія цих пошуків так само драматична й безрезультатна, як, наприклад, епопея, зв'язана зі знаменитою Бурштиновою кімнатою (стіни й вся обстановка якої були оброблені янтарем), викраденої нацистами в роки тієї ж війни й з тих пор безуспішно розшукуваної вченими. Описи й малюнки, зроблені до пропажі хреста Святої Єфросинії, зберегли текст напису, що залишив на поверхні хреста його творець - полоцький майстер Лазар Богша (Богуслав). Хрест Святої Єфросинії - одна з головних духовних святинь Білорусії й визнаний шедевр середньовічного ювелірного мистецтва.

Багата й різнобічна  культура Київської Русі стала основою для наступного розвитку культур українського та білоруського народів.

Також радимо переглянути статті "Культура Київської Русі" (скорочено) і "Культурні зв'язки Київської Русі і Візантії"

нагору

Новинки інтернет-магазину

Реклама

Обговорення (3)
monach 04 Грудня 2006, 21:25
читаючи мимоволі просякаєшся гордістю за минуле своєї країни


ЗІ: змійовик вважав видумкою братів Капранових smiley))
ЗІЗІ: у меморіз закладок
trident 04 Грудня 2006, 21:30
О! Магнолія!

Ніяк не міг згадати, у якій же фентезі зустрічав змійовика...

Справді, давнина ховає масу цікавого smiley. Жаль, при реконструкції храмів чомусь думають, що ондулін краще, ніж сліди часу...
kievskyi 22 Лютого 2010, 16:31
класно
Видалити Відміна
Забанити Відміна