Закрити
Іван Нечуй-Левицький
17 Серпня 2006, 00:00 , Переглядів: 10599
FacebookTwitterLivejournal
Іван Нечуй-Левицький Фото: http://histpol.pl.ua Іван Нечуй-Левицький

Цікаве про видатного українського прозаїка.

В дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Його батьки жили спершу у тісному приміщенні, і діти спали на кухні, разом з нянькою. Та знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.

Любов'ю до літератури І.С.Нечуй-Левицький завдячує батьку - той не любив хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісня та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творістю Шевченка.

Коли малий Іван вчився ще в першому класі семінарії, під час контрактового ярмарку в Києві він побачив на вітрині французькі книжки. Першу з них ("Кривий біс" Лесажа) прочитав зі словником, а надалі всі гроші, що давав батько на гостинці, витрачав на книжки, написані французькою мовою. Так в бібліотеці майбутнього письменника з'явилися "Дон-Кіхот", твори Шатобріана та Е.Сю. Особливо гордився Іван ілюстрованою "Божественною комедією" Данте.

Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя "Думи про Нечуя", яку дуже любив.

І. С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції:
- В інтересах держави добре було б спалити українську літературу.
Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.

Після виходу в світ оповідань "Не можна бабі Парасці вдержатися на селі" та "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти" до письменника приходила одна баба з Стеблева позиватися.
- Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають.

У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушене, привітно, з легкою добродушною іронією.
Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав з одним батюшкою на його підводі на іменини. В гостях батюшка оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір'я; тоді оповідач почав звертатися за підтвердженням до Івана Семеновича. І той щоразу ствердно хитав головою. Коли ж батюшка закінчив, Нечуй мовив до гурту;

- А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали в гості разом на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець сказав кумові:
- Правда ж, куме, так було, правда?
- Правда, кумцю, правда,- відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.
- А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? - спитав хтось.
- Та на кумових же! - під загальний регіт показав Левицький на батюшку.

Іван Нечуй-Левицький все доросле життя прожив у Києві на вулиці Ярославів Вал. Його квартира була тісною, і вся була заставлена книгами. Письменник дивом пересувався між двома кімнатами у "проходах" між книжковими полицями і просто стопками книг.

На старість Нечуй-Левицький став педантом-відлюдником. Один поет запрошував його на зустріч Нового року. На що той відповів, що, по-перше, завжди лягає рано спати, по-друге, ні з яким Новим роком не знайомий, а тому зустрічати його не збирається.

У звичках Івана Семеновича було чимало такого, що викликало подив. Скажімо, сусіди могли по ньому перевіряти годинник: щодня за будь-якої погоди рівно о третій він виходив із своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю (нинішня вулиця Богдана Хмельницького), поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч на Володимирську вулицю, доходив до "підйомника", далі йшов на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години, а тоді спускався вниз на Хрещатик і повертався додому. Вечеряв і, хоч би там що, рівно о дев'ятій лягав спати.

1904 року на ювілеї Нечуя-Левицького, саме тоді, коли виголошувалась доповідь про життя і творчість письменника, ювіляр підвівся з почесного місця в президії й рушив до виходу, його хотіли спинити, але він заявив:

- Уже скоро дев'ята година,- і таки пішов.

В 1917 році, в час політичних перипетій і безперевної війни літнього Нечуя-Левицького увечері на вулиці перестріли грабіжники.

- Ану, давай гроші!
- Їй-богу, нема ні копійки!
- Ти відомий письменник, у тебе грошей повні кишені!

Грабіжники обшукали старого, але нічого, крім порожнього гаманця, не знайшли. Потім переглянулися і віддали Нечую гроші, які мали з собою.

Обговорення (3)
monach 17 Серпня 2006, 19:59
smiley завжди з приємністю читаю ці замітки
trident 18 Серпня 2006, 13:54
Те, що й боліло мені як філологу: зробили з цікавих живих людей бронзові одоробла типу "народився-визначний-великий-писав-умер". А на пам'ятник, як відомо, навіть голуби мітять...
Надін 10 Грудня 2007, 15:09
з цікавістю прочитала. Велике дякую
Видалити Відміна
Забанити Відміна